Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Я не помітив, як узяла перша форель. Почавши намотувати волосінь, я просто відчув, що на гачку сидить риба, і витяг її — хоч як вона опиралася, згинаючи вудлище мало не навпіл, — із вируючої води на греблю. То була добра рибина; я вдарив її головою об колоду, вона затріпотіла, витяглась, і я вкинув її в сумку.

Поки я морочився з нею, кілька форелей стрибнули на водостік. Щойно я наживив і закинув вудку, клюнула ще одна, і я витяг її так само, як першу. Невдовзі я вже мав їх шість штук. Завбільшки всі вони були майже однакові. Я поклав їх рядочком, головами в один бік, і замилувався ними. Вони були дуже гарно забарвлені, пружні й міцні від холодної води. День був жаркий, тому я розрізав їх, випатрав нутрощі разом із зябрами й викинув усе це на берег. Потім зійшов з греблі, вимив рибу в холодній, гладенькій і в'язкій воді перед загатою, нарвав папороті й склав улов у сумку: спершу листя папороті, потім три форелі, потім знову листя, зверху ще три форелі, і все прикрив папороттю. Форель на зеленому листі мала дуже гарний вигляд. Сумка тепер була повна, і я поклав її в затінок під дерево.

На греблі було жарко, тож я і бляшанку з наживкою сховав у затінок коло сумки, витяг з рюкзака книжку й умостився з нею під деревом, чекаючи, поки Білл прийде їсти.

Сонце вже стояло над головою, сховатися від нього було важко, та я знайшов місцинку під двома деревами, що зрослися, й почав читати. Книжка — назви не пам'ятаю — належала перу А. Е. В. Мейсона. То була чудесна історія про те, як один чоловік замерз в Альпах, провалився в льодовик і пропав, і як його наречена заприсяглася чекати рівно двадцять чотири роки, поки його тіло винесе на морену, і як закоханий у неї хлопець теж наготувався чекати, і вони все ще чекали, коли підійшов Білл.

— Упіймав що-небудь? — спитав він. І вудку, і підсаку, і сумку він тримав у одній руці, й піт котився з нього градом. Через гуркіт з греблі я не почув, як він підійшов.

— Шістьох. А ти?

Білл присів, розкрив сумку й виклав на траву велику рибину. Потім вийняв ще три форелі — одна від одної більші — і виклав їх рядочком у затінку під деревом. Обличчя в нього було спітніле й щасливе.

— А в тебе які?

— Дрібніші.

— Покажи!

— Я вже переклав їх листям.

— А все-таки, які вони завбільшки?

— Та як твоя найменша.

— Ой, брешеш.

— Якби ж то.

— І всіх узяв на черв'яка?

— Еге ж.

— Ех ти, ледацюго!

Білл покидав форелі в сумку й пішов, розмахуючи відкритою сумкою, до річки. Його штани були мокрі до пояса — видно, він переходив річку вбрід.

Я вийшов на дорогу й забрав пляшки з вином. Вони були холодні. Поки я повертався до дерев, скло запітніло й узялося крапельками. Я виклав харчі на газету, відкоркував одну пляшку, а другу приставив до дерева. Білл повернувся, витираючи руки, з його напханої сумки стирчала папороть.

— Ану, подивимося, що в цій пляшці,— сказав він, витяг корок і, перехиливши пляшку, ковтнув. — Ой! Аж у вічі зайшло.

— Дай-но й мені.

Вино було крижане, з ледь відчутним гірким присмаком.

— Не таке вже й погане, — сказав Білл.

— А головне — холодне, — сказав я.

Ми заходилися розгортати пакунки з харчами.

— Курка.

— І круті яйця.

— І сіль є?

— Спершу яйце, — мовив Білл, — а потім курка. Навіть Брайєн це розумів.

— Він помер. Я прочитав учора в газеті.

— Невже?

— Так, Брайен помер.

Білл відклав наполовину облуплене яйце.

— Панове! — сказав він, витягаючи з клаптя газети куряче стегенце. — Я міняю порядок. Щоб ушанувати пам'ять Брайєна. Щоб віддати належне видатному Державному Діячеві. Спочатку курка, потім яйце!

— Цікаво, котрого дня бог створив курку?

— Ет, — сказав Білл, обсмоктуючи кісточку. — Звідки нам знати? І навіщо? Земне життя таке коротке. Тож нумо тішитись, вірити й дякувати!

— З'їж яйце.

Білл звів руки, тримаючи в одній куряче стегенце, а в другій — пляшку з вином.

— Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних! Споживаймо сік лози виноградної! Може, споживеш трошки, брате?

— Спершу ти, потім я, брате.

Білл зробив добрячий ковток.

— Споживи трошки, брате. — Він подав мені пляшку. — І не треба сумнівів, брате. Не треба лізти мавпячими руками в священні таємниці курника. Візьмемо це чудо на віру й скажемо просто — прошу, долучи свій голос до мого, брате, — а що ми скажемо, брате? — Він тицьнув у мене курячим стегенцем і повів далі: — Вже знаю! Ми скажемо — і я особисто пишаюся цими словами й хочу, щоб ти повторив їх за мною, ставши на коліна, брате. І нехай нікому не соромно буде ставати навколішки тут, серед цієї величної природи! Згадаймо, що ліси були першими храмами господніми. Тож, уклякнувши, скажемо: не їжте цієї курки, бо це — Менкен.

— Ану, — сказав я, — споживи трошки цього.

Ми відкоркували другу пляшку.

— В чім річ? — спитав я. — Ти не любив Брайєна?

— Я любив Брайєна, — сказав Білл. — Ми з ним були мов рідні брати.

— Де ти з ним познайомився?

— Ми з ним — і з Менкеном — навчалися в коледжі Святого Хреста.

— Із Френкі Фрічем.

— Це брехня. Френкі Фріч навчався у Фордгемському університеті.

— А я навчався в коледжі Лойоли разом з єпископом Меннінгом.

— Брехня, — сказав Білл. — Це я навчався в коледжі Лойоли з єпископом Меннінгом.

— В тебе вже посоловіли очі,— сказав я.

— Од вина?

— А від чого ж іще?

— Ні, це в мене від вогкості,— сказав Білл. — Треба, щоб хтось поклав край цій клятій вогкості!

— Вип'єш іще?

— Це все, що в нас є?

— Так, тільки дві пляшки.

— Знаєш, хто ти такий? — Білл замилувано дивився на пляшку.

— Ні,— сказав я.

— Ти платний агент Ліги непитущих.

— Я навчався в коледжі Богоматері з Уейном Б. Уїлером.

— Брехня, — сказав Білл. — Це я навчався з Уейном Б. Уїлером — у Комерційному коледжі Остіна. Він був нашим старостою.

— Так чи так, — сказав я, — з вином треба кінчати.

— Маєш рацію, друже мій шкільний, — сказав Білл. — 3 вином треба кінчати, й зараз я його докінчу.

— Ти таки захмелів.

— Од вина?

— Од