Читати книгу - "Царівна"

Гай, гай; як все гарно склалося!

Вона була би то говорила цілому світові, щоби добре чули всі і добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселість, і вона чулася сильною, мов львиця. Відтак задержалася на хвилинку і задумалася: куди тепер?

Усміхалася.

Однаково куди; куди-небудь.

Її не ожидав ніхто. Могла йти і йти, доки би з утоми не повалилася; то не викликало би в нічиїм серці жалю.

Вона йде скоро, мовби хотіла утекти перед тим, що перед хвилиною пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Вона з своїм гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а він з лжею на устах і на чолі. Гай, гай! Як все гарно склалося!

«Я не нещаслива, — силується втихомирити себе щокрок і підносить гордо бліде лице. — Я лиш сама. І що ж на тім? Слово «нещастя» придумав якийсь безсильний чоловік, воно принялося і находить відгомін. Чи ослабати їй для того?»

Всюди кругом неї клекотить життя, розлягається безладний гамір людської товпи, розмови, сміх і дзвінки. Елегантні сани мчаться блискавкою дорогою повз неї, багато пар, побравшись попід руки, горнеться тісно одно до другого і йде, весело балакаючи.

Куди йде вона? Адже вона не хотіла до нікого йти, майже не мала нікого, бо саме тепер не було жодної з її товаришок в місті. Малярка від'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена, з чудним блиском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирилися. «І так я йду, Наталко, — говорила з якимсь напівнасмішливим, напіврозпучливим усміхом. — Він каже, що я йому потрібна до життя, мов воздух, і я рішилася стати йому тим воздухом. Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може, ні. Він казав, що не пустить мене ніколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старатися привикати до того «способу», хочу, щоби щастя усміхнулося до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружжя. Ах, Наталко, люблю його шалено.» — І виїхала. А тепер вона не має тут майже нікого.

Вона придивляється тепер людям, як ходять у світлі, там далеко долом вулицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди вона звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! Як же їх багато, справдішнє море люду. А й там далі, де вона не була і де її, може, ніколи й не буде, і там їх така маса!

Їй впадають в очі нужденні постаті жіночі і чоловічі з змарнілими лицями. То її посестри і браття, говорять її мовою і належать до тої самої матері, що вона. Їх багато. Однак — куди гонять вони, за чим? Де їх доми і як живуть вони? Ні, радше вже, яка їх доля?

«Доля!.» І, усміхаючись, пішла далі.

Не дивилася ні вправо, ні вліво, лише перейшла скоренько попри ясно освітлену елегантну кав'ярню, з вікон котрої ллялось світло струями, освічуючи всіх, що переходили тротуаром, і вступила в другу вулицю так нагло, що спіткнулася сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, вп'яливши в його свої очі, але майже в тій самій хвилині помчалася вперед. Він завернувся і пішов за нею. Її великі, промінні очі, що блиснули з-під чорної шапочки на його в переляку, зацікавили його; а її висока гнучка постать манила його. Хто вона? Йому здавалося, що її уста усміхнулися при слівці раrdon[144], киненім скоро й півголосом. Вона спішиться, але він здогонить її.

Ідучи за нею, приглядається він її одежі. Він тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на ній складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послідньої моди, а рука, що держить, мабуть, несвідомо сукню, без рукавички. Чи оце не якась кокетерія, щоби подивляли її білу руку? О жінки, ті жінки!. Далі зарукавок також не послідньої моди!

І він іде вже сміло за нею. Що ж, спробувати можна. Крім того, вона звертається в одну вулицю, не замешкувану великою аристократією, а це також дещо значить.

Він прилучається до неї, оглядає бистрим оком її профіль, а відтак каже привітним голосом і з таким же поклоном, що він замічає, що вона йде в оцю «погану» вулицю сама, і тому осміляється відпровадити її.

Вона станула мов вкопана і, глянувши на його, усміхнулася.

— Я дійсно сама, — промовила якимсь здавленим голосом. — В мене нема ні вітця, ні матері, ні брата, ні мужа, котрі би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!

Вона тремтіла на цілім тілі від обиди, а йому здавалося, що, промовивши тих кілька слів, виросла йому понад голову. Вона глянула на його з несказанним маловаженням, а відтак відвернувшись, пішла далі.

Затяла зуби і зморщила чоло, а очі шукали зористого неба.

— Видиш, бабуню, видиш? — .прошептала, і серце її заболіло від несказанного жалю. — Чому воно. так? Чи тому, що. я, сама і що мене не береже нічия любов?

Повернувши додому, застала, від Марка лист. Здивувалася ним чимало, бо від'їжджаючи, не обіцяв їй написати ані одного слова, а вона не просила його о це. Писав сумно. Писав, що коли вона одержить цей лист, він буде вже в дорозі до Індії. Що ся подорож йому тепер дуже непожадана, бо хотів уже назавсігди вернути до Буковини, а ся дорога, хоч як і бажав не раз побачити землі над Гангом, віддалить його знов на час від його наймиліших сторін. Вона — каже — здивується, що він до неї пише, однак він не може позбутися немилого чуття, будтоби їй лучилося щось дуже прикре. Від часу до часу доносила йому Оксана листовно, як його «одинокий товариш» проживає, але тепер замовкла, а він не зносить непевності, тим більше, що не має надії вернути надто скоро додому і переконатися о всім самому.

Він звертається прямо до неї і просить її о звістку про себе. Це заслужив він собі хоч би і тим, що серцем і думками пробував так часто дома. Вона, може, не повірить