Читати книгу - "Необхідні речі"

«О Боже», – зітхнув він. Після цього механічно перевірив пульс у Вілми, хоча тій у голову було забито сікач для м’яса. Щоки й лоб у неї були поцятковані дрібними крапельками крові. Скидалося на дикунське татуювання.

Алан підвівся й повернувся до своїх хлопців, які стояли по той бік стрічки. Він не міг припинити думати про Поллі і знав, що це неправильно. Йому потрібно викинути її з голови, інакше точно все просере. Алан задумався, чи хтось із роззяв уже впізнав Нетті. Якщо так, Поллі точно почує про це раніше, ніж він їй зателефонує. Алан відчайдушно сподівався, що вона не прийде сюди сама подивитися.

«Тобі не можна зараз цим перейматися, – застеріг він себе. – У тебе на руках подвійне вбивство, судячи з усього».

– Діставай нотатник, – наказав він Норрісові. – Будеш моїм писарем.

– Бляха, Алане, ти ж знаєш, який у мене страшний почерк.

– Просто пиши.

Норріс передав «полароїд» Клатові й дістав із задньої кишені нотатник. Разом з тим із кишені випала планшетка з пачкою повідомлень про порушення правил дорожнього руху, кожне проштамповане його іменем і печаткою. Норріс зігнувся, підняв планшетку з тротуару й неуважно запхав назад у кишеню.

– Пиши, що голова жінки зверху, надалі зазначеної як «Жертва 1», була сперта на стовп знака зупинки. Я ненавмисно зіштовхнув її, коли перевіряв пульс.

«Як легко перейти на поліцмову, – спало на думку Аланові, – де автомобілі перетворюються на “засоби пересування”, пройдисвіти стають “злочинцями”, а мертві місцеві – “зазначеними жертвами”. Поліцмова – чудовий скляний бар’єр».

Він обернувся до Клата й наказав йому пофотографувати нове розміщення тіл, відчуваючи неймовірну вдячність за те, що Норріс задокументував первинну позицію, перш ніж Алан торкнувся жінок.

Клат сфотографував.

Алан обернувся назад до Норріса.

– Далі запиши, що коли голова Жертви 1 поворухнулася, я упізнав її як Нетицію Кобб.

Сітон присвиснув.

– Це що, Нетті?

– Так. Це вона.

Норріс записав цю інформацію в нотатник. Тоді запитав:

– Що тепер робимо, Алане?

– Чекаємо, доки приїде загін карного розшуку, й намагаємося виглядати жваво, коли вони будуть тут, – сказав Алан.

Загін прибув менш ніж за три хвилини двома автомобілями, після яких приїхав Рей Ван Еллен на старому розхитаному «субару брет». Ще через п’ять хвилин на блакитному мікроавтобусі прибула команда ідентифікації поліції штату. Усі представники поліції штату закурили сигари. Алан знав, що вони це зроблять. Тіла свіжі, вони надворі, але ритуал сигар незмінний.

Почалася неприємна робота, відома в поліцмові під назвою «опечатання місця злочину». Це тривало до темряви. Алан уже раніше кілька разів працював із Генрі Пейтоном, головою оксфордського штабу (і таким чином номінальним головою цієї справи й зайнятих нею оперів). У Генрі він ніколи не бачив навіть найменшого натяку на фантазію. Цей чоловік – трудяга, але трудяга ретельний і сумлінний. Саме через призначення Генрі Алан відчув, що може відійти на якийсь час і подзвонити Поллі.

Коли він повернувся, руки жертв ховали в галонові поліетиленові пакетики на застібці. У Вілми Джерзик одна ступня була боса, тож їй призначили таку ж процедуру. Команда ідентифікації підійшла і зробила майже три сотні фотографій. На той час прибуло більше представників поліції штату. Одні відтісняли натовп, який знову намагався наблизитися, інші аж до муніципалітету проганяли набіглих телевізійників. Поліцейський художник зробив короткий ескіз на схемі місця злочину.

Нарешті подбали і власне про тіла – окрім, звісно, одного останнього нюансу. Пейтон вручив Аланові пару одноразових хірургічних рукавичок і пакет із застібкою.

– Сікач чи ніж?

– Я візьму сікач, – сказав Алан.

Цей інструмент був запаскудженіший із двох, досі вкритий фрагментами мозку Вілми Джерзик, але йому не хотілося торкатися Нетті. Вона йому подобалася.

Коли знаряддя вбивства повитягували, позначили ярликами, розклали по пакетиках і відправили в Оґасту, два загони карного розшуку взяли справу на себе й почали обшукувати територію навколо тіл, які досі лежали в смертельних обіймах, а кров у калюжі під ними тверднула до стану емалі. Коли Реєві Ван Еллену нарешті дозволили завантажити їх у фургон медичної допомоги, місце було залите дальнім світлом поліцейського автомобіля, і санітарам спочатку довелося відірвати Вілму від Нетті.

Більшу частину всього цього дійства наглядачі закону й порядку Касл-Рока стояли й почувалися просто вишкребками.

Генрі Пейтон приєднався до Алана за межами майданчика, коли химерно делікатний балет, відомий як «розслідування на місці», добігав завершення.

– Бляха, не найліпший варіант провести недільний вечір, – відзначив він.

Алан кивнув.

– Співчуваю, що в тебе голова зсунулася. Не фортуна.

Алан знову кивнув.

– Але не думаю, що хтось тим перейматиметься. У вас як мінімум одна добра фотографія первинного положення. – Він перевів погляд на Норріса, що балакав із Клатом і щойноприбулим Джоном Лапойнтом. – Щастя, що той твій товариш не прикрив об’єктив пальцем.

– Ой, та Норріс нормальний.

– Як і «Кей-Вай-Джеллі»[85]… на правильному місці. Менше з тим, тут усе виглядає досить просто.

Алан погоджувався. У цьому й проблема. Він розумів це ще задовго до того, як вони з Норрісом закінчили свою службу на алеї за лікарнею «Кеннебек Веллі». Усе тут занадто досить просто.

– На різню прийдеш? – запитав Генрі.

– Так. Раян проводитиме?

– Наскільки я розумію, так.

– Думаю, я би взяв із собою Норріса. Тіла спочатку поїдуть в Оксфорд, так?

– Ага. Там ми все записуємо.

– Якщо ми з Норрісом вирушимо зараз, то будемо в Оґасті скоріше, ніж тіла.

Генрі Пейтон кивнув.

– Ну, чому б і ні? Тут, по ходу, все готово.

– Я б відправив по одному зі своїх з кожним загоном оперів. Як спостерігачів. Ти не проти?

Пейтон подумав над цим.

– Ні… але хто триматиме порядок? Старий Сіт Томас?

Алан відчув раптовий приплив чогось надто гарячого, щоб можна було це списати на звичайне роздратування. Був довгий день, він наслухався, як Генрі морить його заступників приблизно стільки, стільки йому завгодно… і все одно мусить улестити Генрі, щоб їх узяли в те, що технічно є справою поліції штату, тож припнув язика.

– Та ну тебе, Генрі. Неділя, вечір. Навіть «Захмелений тигр» зачинений.

– Алане, чого ти так до того вчепився? Тут щось стрьомне, чи що? Я так розумію, що між тими жінками і без того кішка пробігла, і та, що згори, вже когось якось прирізала. Свого чоловіка, якщо не помиляюся.

Алан замислився.

– Ні, нічого стрьомного. Принаймні нічого такого, про що я би знав. Просто…

– Воно тобі ще в голові нормально не вклалося?

– Щось таке.

– Добре. Тільки якщо твої розуміють, що вони там лише мовчать і слухають.

Алан легенько всміхнувся. Він подумав, чи не сказати Пейтонові, що якби він наказав Клату чи Джонові Лапойнту ставити запитання, ті, напевно, дременули би