Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Але в руці в нього все ще було світло, і він розкидав їх двома ударами і, сам падаючи, все-таки встиг схопитись за вузол матузок та щосили смикнути їх.

Передзвін малих дзвонів, а за ним — удари головного дзвона:

— Бумммм!!!

Затуливши вуха та здираючи від невимовного болю шкіру з черепів, нечисті посипалися вниз.

— Бумммм!

Демони зістрибували та падали долі.

— Бумммм!

Вони вищали настільки пронизливо, здається, на межі доступного звуку. Згораючи від полум’я свічок та світіння ікон.

— Буммм!

Підхоплюючись на всі чотири лапи, кидалися до провалів, щоб зникнути в них.

— Боже Наш, — Пес вийшов із кола та попрямував до провалля за вівтарем, до метрової щілини в підлозі, куди побіг білий демон. — Покладаємося на Тебе.

Він закрив та погасив щілину того провалля, що вело у пекло.

Тоді пішов у віддалений куток, аби закрити й там діру, що клубочилася.

— Бумммм!!!

Церква спорожніла.

Пес став посеред храму, розкинув руки й, зажмуривши очі, почав читати дев’яностий псалом. Повільно, співучим голосом.

Поволі в церкву вливалося світло, спаплюжені ікони почали займатися ледь помітним світінням, і голос янгола, котрого я змалку звикла називати Псом, робився дедалі гучніший, заповнюючи собою весь простір між банею та колонами, і повітря чистішало, а стіни теплішали.

І цей храм став другим центром світу, наповнивши чашу добра.

Тепер у цьому світі зосталися лише Вітчимове Пекло та його армія, наш храм, три мої добрі янголи та двадцять приведених Вовком воїнів.

— Нас дуже мало, — сказала я.

— Не бійся, — сказав мені Кіт.

— Вітчимове воїнство — без ліку.

— Не бійся, — сказав мені Пес.

— Ми ніколи з ними не впораємося.

— Не бійся, — сказав мені Вовк.

Не слід боятися, коли вирішив стати у борні на бік Світла. Вибирати — твоє право. Так, вибір завжди залишається за тобою.

Якщо ти зробив свій вибір — не бійся.

Ми вийшли з церкви і враз почули далеке вищання сурм та гуркіт барабанів. Їх було так багато, що нам здавалося, ніби то гуркоче грім.

— Що ж, — мовив Кіт, — ми вирушаємо.

До священної гори. До Місця Останньої Битви.

Під білим знаменом із червоним хрестом. Мовчки. Простувати туди, до чорної чаші величезного поля.

Уперше їхати так, щоб янголи йшли позад мене.

Вони ще ніколи так не робили, бо завжди захищали мене.

Але час, коли слід було рятувати Крихітку, минув. Тепер самій Крихітці належить показати…

Показати? Ні, просто настав час.

— Вйо, конячко.

— Не треба поспішати.

Ми стояли край поля й дивились, як густішають сутінки в його віддаленому кінці.

Ми слухали, як гримлять барабани, як гупають куті чоботища, як з обох боків чаші виїжджають страхітливі тварюки, що несуть на собі потворних вершників.

Вищать сурми, мають бойові штандарти.

А ось між лавинами вершників — лавина піхоти.

На найвіддаленішому пагорбі — ноші, які тримають на своїх спинах горбуни, на ношах — Вітчим у чорному плащі.

— Вітаю, Крихітко.

— Я помітила тебе, Зло.

Ногу закинуто на ногу. Праворуч — булава з безформною кулею в шпичаках. Виголені скроні, розтягнуті глузливою посмішкою губи.