Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Дякую, люба, я завжди знав, що ти мене розумієш, — радісно сказав він у слухавку і від’єднався.

Галина пішла до ванної й помітила на дзеркалі дві маленькі цяточки від зубної пасти. Вона машинально витягла зі шафки губку, миючий засіб і терла дзеркало доти, доки в неї полилися сльози.

Коли ввечері Гриць повернувся додому, там усе блищало, наче в операційній.

— Ого! — присвиснув він. — Ну, ти і розвернулася.

Галина відчувала, що може розревітись у будь-який момент, і розуміла, що не здатна пояснити Грицеві все це: що плямка зубної пасти на дзеркалі викликає в неї неймовірну лють на чоловіка, котрий не помітив цього свинства, що необхідність закидати у пральку його речі раптом стала для неї нестерпною, що вона не може примусити себе дивитися, як він їсть, що кожен його крок здається їй нахабною спробою забруднити її так старанно відчищену територію, що їй хочеться витягти з шафи тарілку, яку він щойно помив, і ще раз помити її, бо він точно не здатен зробити це як слід ретельно, що вона нізащо не дозволить йому купати Олеся, бо Гриць — незграбний і не вміє правильно тримати дитину, що їй погано, сумно, самотньо, що вона ослаблена і нещасна, а він, Гриць, здоровий і щасливий, у його житті нічого не змінилося, тобто змінилося тільки на краще, він і далі ходить на роботу, на пиво, керує власним часом, будує бізнес, а вечорами тішиться малим і не помічає, як їй хижо та розгублено, бо в її житті змінилось абсолютно все, вона вже не має права на себе, на своє життя, на свій час, навіть на своє тіло, яке стало просто контейнером для продукування їжі і вже не здається їй привабливим, її час витягнувся в нескінченну сіру смугу, яка складається лише з автоматичних рухів, що тільки посилюють почуття тривоги й відчуття бруду, що їй постійно потрібно ліквідовувати бруд довкола себе, щоби хоч на кілька секунд почутись у безпеці, а бруд є всюди: кожен крок, кожен подих, кожна думка додають бруду, і годі його всього вичистити.

В одній із київських газет Іван побачив оголошення про створення українського національного хору й уже наступного дня спробував потрапити на прослуховування. Він прийшов до приміщення київської філармонії, як було зазначено в оголошенні, й побачив, що черга починається ще перед входом до будинку. Іван пробрався до початку черги, підійшов до дівчини в галицькій вишиванці й у красивих коралях, котра найголосніше сміялась, і привітався.

— Слава Йсу!

— Слава навіки Богу! — відповіла галичанка і посерйознішала, розглядаючи Івана.

— Бачу, панно, ми з вами земляки, — сказав Іван. — Ви не з Тернополя часом?

— З Копичинець, — відповіла дівчина і почервоніла.

— Дуже приємно. Іван.

— Ганна.

— Ганно, а не підкажете, як довго тут стояти, щоби зайти досередини? — запитав Іван.

— Не знаю, — Ганна подивилася позад себе. — Я ще вдосвіта прийшла, задовго до початку. Але, думаю, години три — не менше.

Тут відчинилися двері, і з них вийшла інша дівчина в галицькій вишиванці, підморгнула Ганні й махнула рукою, щоби та заходила до зали.

— Бажаю щастя! — кинув їй навздогін Іван і поплентався в кінець довгої черги.

Попри те, що прослуховування тривало вже досить довго, черга не коротшала: підходили все нові й нові охочі співати. Іван трохи постояв і вже майже вирішив, що це стояння не має сенсу, та потому придивився, що хлопців тут не так і багато, тож вирішив-таки довести почате до кінця. Ще за годину він з’їв принесену з дому булку, а через дві години вже стояв перед самими дверима, на тому самому місці, де вранці розмовляв із Ганною. Подумав собі, що проґавив, коли дівчина виходила з дверей, і навіть не поцікавився, чи взяли її до хору, а тоді пообіцяв собі, що обов’язково її знайде, якщо його візьмуть у хор. З цією думкою і зайшов до кімнати, в якій сиділо двоє вусатих чоловіків. Один — у костюмі, другий — у білому лікарському халаті.

— Доброго дня, хлопче, — привітався з ним лисуватий чоловік зі закрученими догори вусами — той, що був у костюмі.

— Доброго дня, пане дириґенте, — відповів Іван.

— О, чую пан із Галичини. Раніше співали в хорі?

— Співав, пане дириґенте.

— А де саме?

— Спершу в сільській церкві, далі — в гімназії у Тернополі, потім — у театрі нашої сотні австрійського війська.

— Ну, що ж, як тебе звати, хлопче?

— Іван.

— Ну ж бо, Іване, заспівай щось.

Іван заспівав улюблені Вільгельмові пісні: «Ще не вмерла Україна», потім — «Чи ми ще зійдемося знову…», «Верховино», а на завершення — «Минають дні».

— Гарно співаєш, хлопче, — сказав дириґент, а то був сам Олександр Кошиць. — А що це за останню пісню ти нам співав? Я не чув ще такої.