Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— То, прошу пана, пісня на вірші нашого австрійського цісаря, Василя Вишиваного.

— А він пише вірші українською? — здивувався Кошиць.

— Так, прошу пана, то найбільший український патріот, котрого мені доводилося бачити. А пісню на його слова написав мій бойовий побратим у полоні в Ташкенті,◦— там у нас був свій хор, прошу пана.

— У Ташкенті? От молодці! — захоплено сказав Кошиць. — Ну, що ж, Іване, вітаю тебе в нашому хорі.

І диригент віддав Івана своєму колезі, котрий сидів поряд — спеціальному лікареві-музиканту. Той зазирнув Іванові в обидва вуха і зосереджено записав щось у свій блокнотик.

— Що ви там дивитеся, прошу пана? — стривожився Іван.

— Нічого страшного, не переживай хлопче, все в тебе добре. Дивлюся, чи не пошкоджена барабанна перетинка, — усміхнувся до нього лікар. — Раджу тобі частіше мити вуха, бо маєш усередині багато сірки. Але то добре, — поспішив додати лікар, побачивши, як Іван густо почервонів. — Це означає, що вухо добре зволожене. Але треба вибирати сірку щодня, щоби не застигала. Бо будеш зле чути.

— Добре, буде зроблено! — по-військовому відсалютував Іван.

— Гаразд, Іване, приходь завтра на першу репетицію. О шостій вечора, сюди, — усміхнувся йому Кошиць.

Репетиції та виступи хору дуже допомагали Іванові відпочити від постійного нервового напруження, в якому він жив цілий той час у Києві, усвідомлюючи, що не сьогодні-завтра почнеться нова війна. Це побоювання посилювалося щоразу, коли Іван бував присутній на засіданнях Центральної Ради і бачив, що позиція Грушевського у багатьох важливих питаннях є надто ліберальною і що це неминуче доведе до поразки нової влади, навіть попри підтримку її народом.

Особливо боліло Іванові як досвідченому військовому, коли він бачив, як легковажно ставиться Центральна Рада до армії. Він і про це писав Вільгельмові: «Уявіть, друже Вільгельме. Вчора стою я перед входом до Центральної Ради, перекурюю. Бачу, як зупинився величезний відділ артилерії, повністю озброєний і споряджений, відразу видно, добре вишколені вояки, з австрійського війська, в незужитій ще амуніції. Я привітався до них, заговорив. Наші хлопці, патріоти, приїхали, щоби віддати себе до послуг Центральної Ради. Вимагали, щоби до них вийшов Михайло Грушевський. Він вийшов, але сказав, що українська держава не збирається утримувати війська, що її військом є цілий народ, який у разі небезпеки сам стане на захист своїх інтересів, бо в демократичній державі кожен сам для себе вояк. Грушевський звелів солдатам роз’іжджатись, але пам’ятати, що їм слід бути кожному на своєму місці, коли держава покличе.

Мені аж серце ся стискало, коли я то все слухав, і шкода було дивитися, як розчаровані вояки роз’їжджалися хто куди, кидаючи на місці гармати, коней та інше військове майно. Або тягли це все зі собою додому, і ще не відомо, в чиї руки та зброя потрапить. Ну, як можна бути таким недалекоглядним? Та кожному ж видко, що війна буде як не нині, то завтра. Я не можу цього збагнути, Вільгельме. Кажуть, що досвідчені військовики не раз намагалися переконати Грушевського і Винниченка в необхідності створити власну реальну військову силу, але марно. Так поступово розійдуться по хатах вояки, і потому не буде кому боронити держави».

Вільгельм отримав цього листа, вже аж коли Іванові побоювання здійснились і більшовики спершу знищили нашвидкуруч організований студентський підрозділ із трьохсот хлопців на станції Крути, а потому таки зайняли Київ. Центральна Рада та рештки її війська мусили евакуюватися до Ковеля. Іван іще на якийсь час залишився в Києві.

«Першим ділом, — писав Іван Вільгельмові,◦— зайнявши місто, більшовики почали жорстоко розправлятися з мешканцями. Я не раз бачив вантажівки, наповнені людськими тілами, які вивозили з міста.

Через деякий час було скликано на мітинг усіх урядовців. Під час мітингу спершу довго говорили про контрреволюційну діяльність Центральної Ради і про обіцянки раю на землі та щастя. Аж нарешті я не витримав і наважився запитати:

— А хто нам ґарантує, прошу пана, можливість безпечно ходити вулицями і не боятися за своє життя, бо зараз ми ховаємося, як миші по норах?

То було дурне з мого боку, бо щойно закінчився мітинг, як до мене підійшли підозрілого вигляду типи і російською звеліли йти за ними, завели до підвалу і замкнули там разом із багатьма іншими. Я побачив, що то може погано закінчитись, і вирішив тікати. Дочекався, поки відчиняться двері підвалу, щоби пропустити нових затриманих, і прошмигнув повз вартового.

— Куда? — крикнув той.

— До начальника, — кажу. — До товариша Коцюбинського.

Ясна річ, я ніколи в житті не бачив сина Михайла Коцюбинського, Юрія, який справді був начальником серед більшовиків, просто помітив його прізвище на афіші,◦— але це дозволило дезорієнтувати вартового, і я пройшов нагору, де були різні канцелярії. Коли мене знову запитали, куди йду, я відповів: