Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Може, це дійсно була не моя справа? Може…

Через кілька днів, збираючись до школи, я почув у програмі передач, що Сергій Потапов виступатиме увечері по телевізору. На щастя, крім мене, ніхто цього не почув.

Увечері, за чверть години до концерту лауреатів Всеросійського конкурсу, я прилаштувався робити уроки в тій кімнаті, де стоїть телевізор.

— Завтра контрольна! — пояснив я. І всі почали ходити навшпиньках.

Ще через тиждень я дізнався, що Сергій Потапов збирається виступати по радіо. За п'ятнадцять хвилин до його виступу я розклав зошити на кухні, де у нас стоїть радіоприймач.

— Завтра знову контрольна! — сказав я. І приймач мовчав увесь вечір.

Але Сергій Потапов продовжував переслідувати нашу сім'ю!

Якось, повертаючись з кіно, я побачив афішу з його портретом на тому самому місці, де мама з татом щоранку сідали в трамвай. Спершу я хотів зірвати афішу й знищити її. Підходив, примірявся, прилаштовувався… Та все-таки не зірвав.

Повернувшись додому, я заходився переконувати своїх батьків, що їздити на тролейбусі значно зручніше, ніж на трамваї.

— Але ж тролейбусна зупинка далеко, — заперечив тато. Ех, якби він знав!

— Я проведу вас прохідними дворами, і ви побачите, як це близько. Зовсім поряд! — сказав я.

— У прохідних дворах завжди буває темно й небезпечно, — втрутилася бабуся. Ніби вона навмисне хотіла зіткнути маму лицем до лиця з її минулим!

Уранці я повів маму й тата прохідними дворами.

— Ось бачите, як зручно, — говорив я. — Зовсім близько! І ви сідаєте на сучасний вид транспорту… Щоправда, не на метро, але принаймні й не на трамвай! І ще одна перевага. Ми разом їдемо майже до самісінької моєї школи!

— Так, ми зовсім мало бачимо тебе, і вже тільки через це варто… — погодилася мама. — Чого ж ти раніше нам не сказав?

Взагалі мені не хотілося, щоб мої батьки щоранку просто у всіх на очах проводжали мене, шестикласника, до школи. Але тепер я був ладен абсолютно на все! І я відволікав їх від афіші з портретом…

Звісно, мама могла побачити цю афішу й десь в іншому місці. Тут я вже нічого не міг вдіяти!

Ще за кілька днів я сповістив:

— Ми писали твір на тему «Ким бути?». І уявіть собі, мало не всі у класі хочуть стати лікарями! Переважна більшість… Не льотчиками, не водолазами, не віолончелістами, а лікарями! Вчителька сказала, що в цьому немає нічого дивного. Найблагородніша професія на світі! Хочуть лікувати, зціляти, рятувати. Це природно!

— Так, звичайно, — сказала мама. А тато з бабусею промовчали.

Якось у неділю я привів до нас додому свого приятеля Васька-Паганіні.

Паганіні — це, звісно, прізвисько. Васько грає на скрипці і вчиться у школі для обдарованих.

— Ти любиш Святослава Ріхтера? — запитав я у Васька, коли зібралася вся наша сім'я.

— Ще б пак! — відповів Васько.

— А Софроницького?

— Теж люблю. Але він помер…

— А Сергія Рахманінова?

— Хто ж його не любить?

— А Сергія Потапова?

— Не знаю такого…

— Жодного разу не чув? Подумай як слід! Згадай…

— Ні, про нього я не чув. А чому ти цікавишся саме цим, як його прізвище? Чому? — здивувався Васько так природно, ніби ми з ним не повторювали цю сцену у ванній кімнаті п'ятнадцять хвилин тому.

— Ну коли вже Паганіні його не знає! — вигукнув я і обвів поглядом усіх членів нашої сім'ї.

Та мамине минуле не здавалося, не відступало! Якось поштою прийшли одразу дві листівки з нашої школи. Я взагалі не люблю, коли моїм батькам зі школи надсилають листівки. І я ненароком прочитав… Цього разу йшлося не про мене. Маму й тата запрошували на традиційний «об'єднаний» вечір випускників одразу двох шкіл: нашої і музичної. Запрошували заздалегідь, за тиждень, і просили повідомити про вечір усім колишнім однокласникам, про яких вони що-небудь знають.

Я одразу зрозумів, що там буде присутній Сергій Потапов.

«Вечір влаштовують для того, щоб зробити колишнім учням приємність, — міркував я. — Але. яку ж приємність відчує мій тато, коли у мами виникнуть різні спогади? А вони обов'язково виникнуть… хоч на хвилину. І тато куритиме, не виходячи у коридор…»

Я сховав листівки. Сунув їх у свій портфель.

Перше, що я побачив у шкільному вестибюлі, було величезне оголошення про традиційний «об'єднаний» вечір. Унизу чорним по білому написано: «В художній частині братиме участь лауреат Всеросійського конкурсу С. Потапов».

«Так, зрозуміло… — подумав я. — Отже, він у всіх на очах демонструватиме своє мистецтво. Йому аплодуватимуть. А тато продемонструвати своє мистецтво у всіх на очах не зможе. Адже не може він просто на сцені вирізати комусь апендицит! Чи, точніше сказати, апендикс… Так, С. Потапов опиниться у значно вигіднішому становищі!»

Я розкрив портфель і сховав листівки ще глибше.

Наступного дня після традиційного вечора вчителька літератури, яка так добре пам'ятала про мамині зовнішні дані, запитала:

— А чому не було твоєї мами?

Запитала так, немов тата у мене взагалі не було. Я невизначено розвів руками в сторони.

Я давно вже знав цей спосіб: коли не хочеться брехати, не хочеться говорити «так» чи «ні», треба невизначено розвести руки в сторони. Нехай думають, що хочуть!

Того ж дня мама, повернувшись із роботи, увійшла до кімнати просто у пальто. Коли вона так рвучко, не затримуючись у коридорі, проходить