Читати книгу - "Вийди і візьми"

— Зараз у тебе зустріч із адвокатом. Десять хвилин.

І коли йому це казали, він бачив, як із того боку до скла наближався чоловік, уже чекаючи на нього — трохи вищого, ніж він, Сергій, зросту, і десь одного з ним віку, і як виразно було видно лице, відкрите і ледь утомлене, якими вони бувають, позначені тягарем добровільно, з внутрішньої, не потребуючої пояснень спонуки перебраних на себе зобов’язань і якоїсь наче вродженої розважливості, що її легко сприйняти за непоквапність і навіть длявість, відтак — помилково — можливо, й за сухість і байдужість, спалахнула іскра, подібно до того, як свічка запалення приводить у дію складний механізм.

У травні чорно-білу гуаш розбавлено рясними цятками — спершу кущі, потім дерева. Не минає кількох тижнів, як мініатюрні пуанти сполучаються в зелені плями, яким будівлі і шляхи, що ними, мов павутинням, помережане місто, не дають злитись у всеохопну цілість; готуються, напинаючи тисячі парасольок, до червневих злив каштани. Досить відчинити вікно, як до приміщення зазирає галузка, прагнучи заклечати однотонне, непривітне нутро життям, наче усміхом. Гілки ростуть, впираються і руйнують стіни — споруда, в якій немає затишку. Ця картина повертається навесні, шість років поспіль, незадовго до того, як класний керівник видає табель: папірець, який нічого не каже понад те, що ще один навчальний рік позаду. Ні, Сергій не проти у принципі, дещо з того, про що розповідають, зацікавлює й, бува, захоплює його, і може, він віддався би і повірив, якби не фальш, щось, чого не може збагнути, зате прочуває, наче все воно поставлене не так, як треба, мовби якийсь вірус викривлює, як у тому потворному дзеркалі. Вірус проникає і в нього, чинить замах на світ усередині.

Три місяці спливають, як один день, — Сергій воліє, щоб він ніколи не закінчувався, і першого вересня чалапає до школи, наче йде туди вперше, мов палімпсест, з якого все стерто й наноситиметься знову, тоді як довкола білі комірці й банти, фартухи і костюми, ранці, букети — білі, червоні, рожеві; бравурніше деренчить із радіопередавача голос диктора — тепер, як здорослішав, його вже не торкнеться ся чаша. Повсюдна напускна радість, Сергій ладний йти на цей ешафот, якщо немає рятунку, тільки без лукавої мішури. Його не розраджують і каштани, що виопуклюються з кожушків брунатними усміхами, він дивиться просто себе, похнюплено і понуро, в асфальт, яким плентають, перечіпаючись об нерівності, ноги — без охоти, з примусу, за інерцією; і хоча виходить із дому завчасно, доплуганюється останнім, шукаючи свій клас вишерегуваної на подвір’ї, мов перед касарнею, школи.

Останній букет Сергій, як вийшов із четвертого, а повертався до п’ятого класу, закинув на дашок електроподільника, де, либонь, лежить досі, якщо не зогнив, розкладений дощами швидше, ніж висушений сонцем, якого у місті, в якому Сергій народився і виростає, менше, ніж злив, воно лише інтермецо, перерва між мжичками і туманами; історія міста і його, Сергієва, — така пляма, що її ще ніхто не спромігся увиразнити, розставивши крапки над «і», бо їх щоразу стільки, мов на поквацяному висипкою тілі. У тому тумані Сергій не бачить нічого, тільки батька, який тримає його за руку, й обоє квапляться, і Сергій, дрібочучи швидше і швидше, рахує кроки — зникне, не зникне, зникне, не зникне, його лічилка-надія, що разом із туманом розсотається, як прикрий сон, школа, не спрацьовує, і що вони бодай зблукають, добряче припізнившись, теж: його розсіяний татко, зугарний на «га» й «угу», як той пугач (мамине порівняння), тягнучи його назирці, непомильно торує шлях крізь ватяну паволоку, що, розступаючись перед ними, притьмом сходиться позаду, мовби відсікаючи йому, Сергієві, можливість відступу.

Йому образливо від загального бравуру, від себе самого, який чимчикує з «віником» у руці, від того, що він такий, мовби не він: «Нам нічого не треба, Сергійку, тільки щоб ти був щасливий»… Й коли підріс чи просто вже не міг більше слухати — одного разу його прорвало і торохтів, наче в гарячці. «Вдавіться!» і «Заберіть із собою в могилу!» — він справді мало що пам’ятав. І вони таки забрали, лише не те, що мав на увазі, а той інший секрет, наче камінь, що, відкинутий, так і не став наріжним. Тоді ж, після його тиради, винесли йому книжку (вони завжди все втаємничували, кожну нікчемну абищицю), в якій стояло його ім’я і сума в дві з половиною тисячі карбованців і яку він потім знайшов, одначе все виявилося не так просто — до часу, як міг вступити у повноцінне володіння нею, залишалася пригорща років, не така й значна, доти ж його власність, по суті, йому не належала, а коли належала, він давно досяг і пересяг повноліття, забувши про неї, зате не його батьки, які продовжували поповнювати її, наполегливо, самозречено, затято, поклавши зробити йому в день одруження несподіванку — старт молодятам, як вони їх — його і ту іншу, якої ніяк не було і яку вони любили і вже мали своєю донькою — називали, у сімейне життя, що відсувалося й відсувалося, аж раптом усе обнулилося, як навесні сніг, і вони так і не змогли пробачити собі, що не зорієнтувалися і не витратили на помешкання, якого потребував, щоб не тулитися по гуртожитках (сподівалися, що рано чи пізно повернеться до рідного міста), а йому тоді було вже байдуже, принаймні, не хотілося дорікати, тільки ще більше їх уникав.

Того разу канікули відтерміновувалися на чотири тижні, про що їм оголосили аж наприкінці. В останніх днях травня, як довкола зеленіло й цвіло, новина була, мов сніг на все те несміливе і водночас легітимне буяння — на його мрії, який спрагло чекав, і ось замість привілля його було втурено в льох. Приречено, як тих