Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.

— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!

— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!

— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…

— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!

Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.

Шаленіла гроза.

Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…

Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.

Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.

І тоді почалося.

Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.

Та де там!

Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток.

Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьохали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому.

Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання.

Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі «Юний технік» дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи.

Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаю чи:

— Боліди! Боліди впали!

— Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі?

— Я ж кажу, — ображено