Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

– Вітаю тебе, старенька! Як поживаєш? Як ведеться твоєму дідові?

Бо її законним чоловіком я вважав Гуммата, незграбного старого гірського бога, якого підняв тоді Туромбо, атлет у червоній фесці. Їхній шлюб був, здавалося, щасливий, вони стояли біля кам’яного резервуара з водою цілком задоволені одне одним.

Поки я отак гомонів із Муммою, Тамба й Бебу наповнювали водою два гарбузові бутлі, і ми прямували на вихід, де нас уже чекав чималий загін амазонок з парасолею та гамаком. І парасоля, й гамак були зелені, як мої штани, тобто мали колір, що символізував сунго. Амазонки допомагали мені залізти в гамак, і я вмощувався на самому його дні, важкий та масивний, дивлячись угору на осяйне небо, нерухоме й придавлене гнітом полуденної спеки, а тим часом туго напнута парасоля все оберталась і оберталась – то за годинниковою стрілкою, то проти неї, – ліниво й сонно метляючи торочками. Рідко бувало, щоб, виходячи крізь ворота палацу, ми не почули, як вовтузиться в підземеллі Атті, й тоді засапані, зрошені потом амазонки напружувались і завмирали, а носій парасолі здригався, й до мене проникав прямий пучок сонячних променів, завдаючи нещадного вогняного удару, і від нього кров шугала мені в голову, як шугає кава крізь ситечко в кавнику. (Приблизно так само почував я себе і в ті хвилини, коли брав участь у своєрідному експерименті, який ставив на мені цар, маючи свою особливу мету.)

Отже, ми з’явилися в селищі, супроводжувані одним барабанщиком, який ішов позаду. Люди підходили до Тамби та Бебу з маленькими чашечками, й кожне одержувало трошки води. Більше діставалося жінкам, оскільки сунго опікувався й плодючістю, бо ж плодючість немислима без вологи. Ця експедиція відбувалася щодня по обіді під млявий і досить нерівномірний гуркіт одного барабана. З нього вилітав низький і пружний звук, схожий на звук пробою, який хоч і завмирав відразу, але ритм на ньому не уривався. Під спекотним сонцем стікалися до нас жінки, вони виходили з хижок із глиняними чашками, щоб одержати свою порцію застояної води. Я лежав у затінку і, зчепивши пальці в себе на животі, слухав барабанні ритми-заклики, що навіювали мені сон. Коли ми добиралися до центру села, я вилізав з гамака. Тут був базарний майдан, і на ньому також щодня відбувався суд. Суддя в червоному халаті сидів на купі гною. Риси обличчя в нього були дуже грубі, та я на те не зважав. Обвинувачуваний стояв, примоцований до стовпа; рот йому затикали кляпом у вигляді дерев’яної вилки, яка гострим кінцем упиралася в піднебіння і притискала язика до спідньої щелепи. Коли з’являвся я, процес тимчасово уривали. Крикливі адвокати замовкали, а натовп радісно горлав: «Сунго! Акі-сунго!» (Великий білий сунго!) Я виходив з гамака і кланявся. Тамба чи Бебу подавали мені проколотого гарбуза, схожого на розбризкувач, яким у давнину користувалися пралі. Ні, стривайте – радше на церковне кропило. Я починав кропити всіх підряд, і люди підходили до мене, сміючись, кланяючись та підставляючи спини під бризки, – старі, беззубі діди зі жмуттям сивого волосся в розколині між сідницями; юні дівчата, чиї перса пипками вказували на землю; дужі хлопці з м’язистими спинами. Мою увагу не обминало те, що в їхньому ставленні до мене прозирала легка насмішка, змішана з повагою до моєї сили та до мого священного стану. Ну, а я в такі хвилини завжди дбав, щоби в’язень, примоцований до стовпа, одержав свою повну пайку, і навіть додавав кілька зайвих крапель до тієї порції води, яка трохи охолоджувала спітнілу шкіру в бідолахи.

Такі були приблизно мої обов’язки як повелителя дощу. Але цар мав намір використати мене ще для однієї мети – ви, звісно, пам’ятаєте про книжки, які він дав мені почитати. Та я з цим не квапився; після нашої попередньої розмови в мене виникла підозра, що там я знайду неприємні для себе речі. Дві книжки були дуже зачитані, а решта виявилися якимись науковими передруками – без палітурок, з обтріпаними першими сторінками. Кілька передруків я таки переглянув. Шрифт був чорний і густий, а в просвітках між рядками літер я побачив діаграми молекул. Деякі слова видалися мені важкими й грубими, наче надгробні плити, і це прикро мене вразило. Я мав таке враження, ніби їду в автомобілі повз кладовище і за вікнами пролітають надгробки, схожі на облизані смертю марки, наклеєні на бандеролі, в яких позапечатувано мерців, що їх кудись відсилали поштою.

Та одного гарячого полудня я все-таки сів до книжок подивитися, чи зможу дати їм раду. Я був у своєму офіційному костюмі, тобто в зелених шовкових штанцях, у шоломі, вивершеному шишаком, і в черевиках на каучуковій підошві, які від тривалого носіння змінили форму й загнулися догори, мов розтягнуті в єхидній посмішці губи. Отже, я настроївся переглянути ті книжки. Почував я себе досить кепсько. Сонце пряжило нещадно, лихоманка навіювала мені сонливість. Смуги тіней здавалися твердими пластинами. Розпечене повітря дрімало, і гори подекуди скидалися на цукерки з чорної патоки-жовті, крихкі, поруваті, подзьобані печерами, обпалені сонцем. Вони мали вигляд попсованих зубів. А переді мною – книжки. Коли Дафу й Хорко добиралися сюди через гори від узбережжя, вони повантажили їх на віслюка. Потім віслюка забили й віддали на харч левиці.

Чому я повинен читати всю цю муру? Так я міркував. Мій внутрішній опір був великий. Спочатку я боявся дійти висновку, що цар – просто схиблений дивак. Я вважав би за велику несправедливість, коли б Дафу виявився одним із ексцентричних чудіїв, яких на світі так багато, – виходить, марно долав я такий нелегкий шлях, прагнучи урвати сон свого духу, марно підіймав Мумму і ставав повелителем дощу! Тому я не квапився з читанням і спочатку розклав кілька пасьянсів. Потім мене розморила неподоланна сонливість, і я бездумно втупився в сонячні барви надворі, зелені, мов яскрава фарба, брунатні, як хлібна шкуринка.

Читач із мене нервовий, емоційний. Я підношу книжку