Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Ви її любите? – спитала.

– Ах, адже вона прегарна собака!

– Ні, я думаю про вашу суджену…

Він звертається блискавицею до неї, і по його лиці розливається гарячий рум'янець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:

– Розуміється, що люблю її.

І він ненавидить її вже і за те одне питання. Що за шалена, безлична відвага – питати його о це!

Він відчув, що між ним і нею вступило щось, щось важке, погане. Він спотикається на тім, і воно корить його і обурює проти неї, обурює страшенно. Воно сунеться на нього, обхоплює його; він обтрясся би з того, затоптав би це! Воно гидке, нестерпиме і в його умі приймає вид пересвідчення, що вона має право ставити йому таке питання і що це питання доторкається сотень струн в його душі, і всі вони відзиваються негармонійними, прошибаючими звуками.

Він ненавидить її. Ненавидить все, що йому здавалося на ній ліпше і тонше…

– За чотири неділі відбудеться наше вінчання, – говорив далі з огидною пихою. – Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.

– А панна Марія?

– Що ж?

– Вона переселиться до вас?

Він зачудувався:

– Чому до мене?

– Отже, ні?

– Я не бачу найменшої причини до того…

– Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.

Він засміявся на силу.

– Це була романтика. Слава Богу, я її вже позбувся.

– Ви вже стільки позбулися!.. – Вона каже це якось мимоходом, байдуже, все ж таки з якимось незамітним, роздразнюючим усміхом.

Він скипів.

Вона корить його і б'є в самі найвразливіші місця. Вона його знає, його, котрого деінде цінять так високо… Однак хто вона така, тота зарозуміла креатура[112]? Чим вона вища від нього, що так кидає йому погордою в очі?

– Я вже не одного позбувся, – промовив він, – але ви помиляєтеся, думаючи, що в мене не осталося ще доволі сили.

– Ви справді спосібні…

І з якою інтонацією вимовляла знов ті слова, чи не іронічно? В нім збурилося все нутро. Він піднісся з свого місця. Обоє гляділи на себе палаючими очима.

– Чого ви, властиво, від мене хочете? – спитав він.

– Чого ж би я могла від вас хотіти?

– Чому зневажаєте мене?

– Хіба я зневажаю?

Він трохи не казиться від сих слів.

– Я відчуваю, що я у ваших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ваших очах безчесний і зрадник. Я у ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я, певно, і негідний носити ім'я «муж»! Що ви собі, властиво, думаєте?

Вона мовчала і не рушалася з місця. Стояла, оперта спиною до стіни, змінена, і підвела лише трохи вище голову, щоб її також опісля сперти до стіни.

– Що ви собі думаєте! Питаюся ще раз!

– Тепер я думаю, що найкращою ілюзією в моїм житті були ви для мене.

Він витріщив очі на неї.

– Що? Ілюзією? Дякую!

– Ілюзією, котру я, впрочім, боготворила. Тепер мені жаль.

Він усміхнувся цинічно.

– Страшно жаль. – Вона говорила, усміхаючись слабо, а її великі очі блукали безцільно понад його голову.

– Не думайте, що я жалую за любов'ю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив ніхто так, як я, і може, й не буде так любити. – І під час тих слів покрила смертельна блідість її лице. – Мені лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилини, в котрій ми перший раз розсталися, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.

– Другий раз я благав вас іти зо мною! – боронився він. – А ви відопхнули мене від себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі бог знає чого; тим часом я був лиш звичайний чоловік і хотів ділити з вами свою долю, чи як ви те там назвали: буденне щастя.

– Правда, – відповіла вона, – я не хотіла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є. я уявляла собі, що ви мусите розвинутися в кращу, сильнішу істоту; в таку, до котрої і я, і другі могли би молитися. Я чула вже тоді, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотіла в глибині душі своєї статися вам. Чи я бажала чогось справді неприродного? В моїх очах чоловік – щось дійсно божеське, хоч – як ви раз казали – він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення! Відмовивши вам, я не хотіла, щоб ви пішли і стали вперед «великим паном». О ні! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстей. Я хотіла перед вами коритися без краски на лиці. Того хотіла я. Та тут я, мабуть, помилилася. Ми не порозумілися. Ви казали мені, що в мене нема розуміння дійсного життя; впрочім (вона усміхнулася гірко), може, й нема!

– Навіть посада компаньйонки була вам миліша, ніж замужне життя зі мною! – говорив він тремтячим, зворушеним голосом.

– Я бажала закуштувати хліба, заробленого власними руками! – відповіла вона. – Я хотіла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоч я не була би пішла, якби жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути[113], ви це знаєте. Мені показали двері, тому що я не хотіла віддаватися за Лордена, – чи, може, було мені піддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду і холоду, бо я не боюся і смерті. Впрочім, я чула в собі силу і тому пішла; чи те було неправо?

– Ви вимагаєте від чоловіка забагато! – сказав він. – Не звертаєте уваги на вплив його обставин; в тім ви помиляєтеся… і тому…

– Я, Орядин, я? – перебила вона йому і розсміялася. – О, я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці є і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнітаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому! І в тім я помилилася! – А коли він мовчав, говорила вона далі: – Скажіть, як мені жити в теперішніх обставинах, щоб моє життя стало подібне до життя вдоволених, або ні, – закинула живіше, – скажіть мені радше, яку роль надали ви українкам або й мені, наприклад, нині, заявляючи мені свої заручини з полькою?

– Роль вам? – промовив він, зчудований.

Хвилину дивився він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усміх на його устах і, шукаючи очима за шапкою, обізвався:

– А, так! Тепер