Читати книгу - "Ті, кого немає"

Августині думки стрибали, коли вночі вона крутилася без сну на нижній полиці плацкартного вагона сімферопольського потяга. Ім’я санітарки так і не вийшло згадати… Баба Оля померла в лікарні… Що ж робити? І тут Августу осяяло: жінка з «швидкої», ота Марта Янівна… У пам’яті саме собою спливло прізвище, яке промовив черговий лікар: «Куйжель, з хірургії…»

Перше, що вона зробила, повернувшись до Харкова, – вилизала квартиру до сліпучого блиску. Якщо все зійдеться і їй повернуть дочку, то саме сюди вона приведе дівчинку. Поговорити, пояснити все, виблагати прощення. Мабуть, поневіряється в якомусь дитячому будинку або інтернаті для сиріт, і Августа вже знала, як витягти її звідти, – від батька в неї залишилися деякі знайомства. Потім зайнялася собою. Коротко обстригла й пофарбувала своє злегка кучеряве волосся, щоб не здаватися просто рудою; її білошкіре обличчя відразу подовжилося, шия виявилася стрункою, а ще – сині очі, гострі ключиці, несподівана тендітність… Одяг: джинси, чорна футболка, легкий світлий піджак. Жодних прикрас.

В останній день літа опівдні вона зупинилася, страшенно нервуючись, перед входом у скверик при дитячій клінічній лікарні. Руки крижані, на обличчі – сонцезахисні окуляри. Причина її появи тут була проста: ні адреси, ні телефону Марти Куйжель не виявилося ні в телефонному довіднику, ні в базах даних. Погода стояла тепла й суха, у піджаку було спекотно. Нарешті Августа рішуче зірвала з носа окуляри, сунула їх у сумочку й попрямувала до прийомного відділення. Там при вході чекала яскраво розфарбована «швидка», друга щойно від’їхала і розверталася.

Усе виявилося напрочуд простим – і з цього моменту потягся ланцюжок шаленого, просто фантастичного талану.

У душнуватій, із різким запахом «дезекону» приймальні хірургічного корпусу їй відразу, ні про що не питаючи, дали телефон Марти Янівни. Навколо було повно народу, металися юні батьки крихітного немовляти, яке оглушливо верещало, поки черговий лікар мацав його живіт. Літня медсестра, глянувши в комп’ютер, простягла їй клаптик паперу з номером і помахала долонею – мовляв, ідіть звідси, не бачите, що діється? Августа кулею вилетіла за двері, кинулася до найближчої лавки, розгорнула папірець, поглянула на ряд цифр. Глибоко задихала, сховала в кишеньку сумки і, не озираючись, пішла до трамвая.

Удома вона одразу схопилася за телефон. Номер чіпко сидів у пам’яті.

– Марта Янівна? Пробачте мені, будь ласка, – швидко промовила вона у відповідь на хрипкувате: «Алло-оу!..»

– Хто це про мене згадав? – У слухавці чітко чулося уривчасте дихання з легким присвистом.

– Ви мене не знаєте, але мені дуже потрібна ваша допомога. Мене звати Августа.

– Чудове ім’я. І навіщо вам, голубонько, потрібна стара руїна? Ми знайомі?

– Марто Янівно, – напористо повторила Августа, – ми з вами зустрічалися тільки раз, але це нічого не означає… Мені обов’язково треба з вами побачитися!

– Давайте завтра, – почула вона у відповідь і видихнула. – Я щодня з одинадцятої до першої гуляю… Хоча дивіться, вже нахмарює, буде дощ… Пишіть адресу. Опівдні влаштує? Будемо пити чай. Августа, кажете… Усього вам найкращого, люба…

– Я обов’язково прийду… – її долоня, що стискала слухавку, виявилася геть мокрою.

Августа випросталася й навіщось висмикнула шнур з розетки.

Уночі й справді задощило, а під ранок дощ тільки посилився. Похолоднішало.

За чверть години до призначеного часу Августа вже стояла на четвертому поверсі будинку в старому центрі перед високими фільонковими дверима з кутою ручкою у вигляді левиної лапи. На бронзовій табличці під дзвінком каліграфічним курсивом було вигравіювано незнайоме чоловіче ім’я. Ніяково притискаючи до грудей пакет із фруктами, печивом і коробкою шоколаду, вона натиснула кнопку дзвінка й стала чекати. Минула вічність, доки загримів замок. Двері широко відчинились, і Августа ступила в просторий передпокій, мружачись від сліпучого світла плафона під стелею. Перед нею стояла ота енергійна лікарка зі «швидкої», вона тільки ніби вдвічі поменшала за ці роки. Чорна сигаретка в зморшкуватій лапці, обнизаній срібними кільцями; на пергаментному обличчі блищать живі темні очі, повні цікавості.

– Знімайте плащ, ставте парасолю і проходьте за мною в кухню, – мовила низьким голосом Марта Янівна, замикаючи двері й гасячи світло в передпокої.– Там прибрано. На решту п’ять кімнат сил у мене вже не вистачає.

– А чому на дверях інше прізвище? – спитала Августа.

– Це покійного чоловіка, – сутула спина лікарки попереду здригнулася. – Світило медицини, академік. Так що ця табличка – на кшталт меморіальної дошки… зняти немає коли, та й навіщо? Проходьте, сідайте де хочете. Давайте ваш пакет. Чай уже заварений… Я вас відразу впізнала. Ви – ота породілля, яку я підібрала на трасі по дорозі в місто. Шукаєте дитину? Не маю права, хоч ріжте.

– А що сталося з хворим? З тим, що був у «швидкій».

– Ох, не морочте мені голову, – відмахнулася Марта Янівна. – Ви зробили ницо. Нам із чоловіком Господь не послав дитину. Я б за таку дівчинку все віддала, сама б удочерила, якби не була старою калікою. У вас, голубонько, ні мозку, ні душі, отщо я вам скажу…

– Годі мене таврувати. – Августа змусила себе розслабитися. – Киньте ви цей чайник, обпечетесь… Так вийшло, і квит. Де вона? Як її знайти?

– Жива й здорова… Батько в неї є?

– Ні. Налити вам чаю?

– Наливайте, – сердито буркнула Марта Янівна, клацаючи запальничкою. – І собі теж. Мені без цукру.

– Я втекла від нього в село, щойно завагітніла. До бабусі. Але вона потрапила в психлікарню… І коли все почалося, довелося діставатися до міста своїм ходом. А сил не вистачило… На щастя, на дорозі нагодилися ви. Ми з цією людиною… давно розійшлися, він і не знає, що в нього є дочка. Я живу сама. Де дівчинка? В дитбудинку? У якому?

– Он воно як, – ігноруючи питання, мовила Марта Янівна. – Диво, що ви обидві взагалі вижили. Пологи, я чула, були складні.

Августа промовчала, наповнюючи чашки.

– А чому покинули дитину?

– Ви не відповіли на моє питання, а мене змушуєте до сповіді?

– І все-таки – в чому причина? – пожвавилася Марта Янівна. – Здорова, гарна молодиця; судячи з одягу – більш-менш забезпечена… Хто ви за професією? Маєте житло?

– Так. Не розкішне, але жити можна.

– А бабуся –