Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Віоло? — кажу я, сідаючи навпочіпки біля неї.
— Він загинув, — каже вона.
— Так, — кажу я. — Він загинув.
А вона просто дихає.
Мій Шум гуркотить як падучий зореліт, в ньому повно червоності і білості, і таких різних речей, шо мою голову ніби розриває на куски.
Я б це зробив.
Я б це зробив замісь неї…
Але замісь цього…
— Я б це зробив, — кажу я. — Я був готовий це зробити.
Вона дивиться на мене широко росплющеними очима.
— Тодде?
— Я б убив його сам, — кажу я і мій голос трошки гучнішає. — Я був готовий це зробити!
А тоді її підборідя починає труситися, не так ніби вона збирається заплакати, ні, насправді труситися, а тоді її плечі трусяться, і очі росплющуються ще ширше, і вона труситься сильніше, і нічо не виходить із мого Шуму, і всьо там, але появляється шось нове, і це шось для неї, і я хапаю її і притуляю до себе і ми хитаємося вперед-назад, такшо вона може собі труситися скільки завгодно.
Вона довго не говорить, просто якось горлово стогне, і я пригадую, шо зразу після того як я вбив Спекла, я відчув хрускіт, шо пробігся по моїй руці, я бачив і бачив його кров, я бачив як він умирає знову і знову.
Дотепер.
(Але я б це зробив.)
(Я був готовий.)
(Але ніж пропав.)
— Убити когось — то взагалі не так, як в історіях, — кажу я в її тім’я. — Взагалі не так.
(Але я б його вбив.)
Вона ще труситься, і ми ще сидимо просто біля несамовитого, ревучого водоспаду, і сонце вже вище в небі, і в церкві менше світла, і ми мокрі і закривавлені, закривавлені і мокрі.
І змерзли і трусимось.
— Ходи, — кажу я, пробуючи встати. — Першим ділом ми маємо обсохнути, лади?
Я піднімаю її на ноги. Підбираю торбу, яка дотепер лежала на підлозі між двома лавами, і я йду до неї і протягую свою руку.
— Сонце вже високо, — кажу я. — Надворі буде тепло.
Вона якийсь час дивиться на мою руку, перед тим як за неї взятися.
Але бере.
Ми обходимо амвон, не можемо не подивитися туда, де був Аарон, хоть його кров уже позмивали бризки.
(Я б це зробив.)
(Але ніж.)
Я відчуваю як моя рука труситься в її, і я не знаю, чия з наших рук насправді труситься.
Ми доходимо до сходів, ми вже наполовину піднялися, коли вона перший раз заговорює.
— Мене нудить, — каже вона.
— Я знаю, — кажу я.
І ми зупиняємся і вона прихиляється блище до водоспаду і її нудить.
Багато.
Я думаю, таке стається, коли вбиваєш когось насправді.
Вона нахиляється вперед, її волосся вогке і зковтане. Вона відпльовується.
Але не піднімає голову.
— Я не могла дозволити тобі, — каже вона. — Бо він би виграв.
— Я б це зробив, — кажу я.
— Я знаю, — каже вона у своє волосся, у водоспад. — Тому я це зробила.
Я видихаю.
— Треба було дозволити мені.
— Ні, — вона дивиться на мене з-навпочіпок. — Я не могла тобі дозволити, — вона витирає рота і знову кашляє. — Але не тільки в цьому річ.
— А шо? — кажу я.
Вона дивиться в мої очі. Її очі широко росплющені і підпливші кров’ю через блювання.
І вони старіші чим були.
— Я хотіла, Тодде, — каже вона і її лице морщиться. — Я хотіла це зробити. Хотіла його вбити, — вона затуляє лице руками. — О Боже, — важко дихає вона. — О Боже, о Боже, о мій Боже.
— Перестань, — кажу я, беручи її за руки і віттягуючи її руки геть. — Перестань. Він був злий. Він був божевільний злий…
— Я знаю! — кричить вона. — Але я досі бачу його. Я бачу, як ніж входить у його…
— Ага, добре, ти хотіла, — я зупиняю її, поки не стало гірше. — Тойшо? Я таксамо хотів. Але він тебе заставив це зробити. Він підстроїв усьо так, шо тут було або ми або він. Отому він був злий. Не того шо ти шось зробила, чи я шось зробив — це він зробив, ага?
Вона дивиться на мене.
— Він зробив то шо обіцяв, — каже вона вже трохи тихішим голосом. — Змусив мене впасти.
Вона знову хнипає і затуляє рота руками, її очі закочуються.
— Ні, — твердо кажу я. — Ні, бачиш яка справа, бачиш шо я думаю, бачиш?
Я дивлюся на воду і на тунель і я не знаю шо я думаю, бо вона тут і я це бачу і я не знаю шо вона думає, але я знаю шо вона думає і я бачу її і вона балансує на краю і вона дивиться на мене і вона просить мене врятувати її.
Врятувати її, як вона врятувала мене.
— Дивися, шо я думаю, — кажу я вже сильнішим голосом, до мене приходять думки, думки які залазять у мій Шум як шепотіня правди. — Я думаю, може, всі падуть, — кажу я. — Я думаю, може, ми всі падемо. Але я не думаю, шо питаня в цьому.
Я лагідно тягну її за руки, аби переконатися шо вона точно слухає.
— Я думаю, питаня в тому, чи ми піднімемось.
І вода тече попри нас, і ми трусимось від холоду і всього іншого, і вона дивиться на мене, і я чекаю, і надіюся.
І я бачу як вона на крок відступає від краю.
Я бачу, як вона підходить назад до мене.
— Тодде, — каже вона, і це не питаня.
Це просто моє ім’я.
Це я.
— Пішли, — кажу я. — Притулок чекає.
Я знову беру її за руку і ми йдемо назад по решті сходів і по плоскішій частині прискалка, йдемо всіма поворотами від середини, тримаємо рівновагу на слизькому камінні. Нацейраз застрибнути на берег ваще, бо ми зовсім промокші і слабкі, але я з розгону заскакую, а тоді ловлю Віолу, коли вона незграбно приземляється на мене.
І ми на сонячному світлі.
Ми доста довго просто глибоко дихаємо, збуваючись найвологішої вологи, яка нас промочує, а тоді збираємось і вилазимо на невеличкий крутосхил, і виповзаємо через кущі назад на стежку і назад на дорогу.
Ми дивимося вниз горба, вниз зиґзаґовою стежкою.
На місці. Притулок на місці.
— Останній ривок, — кажу я.
Віола тре сама себе руками, аби обсохнути трошки більше. Вона примружується і придивляється до мене.
— Тобі добре надавали в обличчя, ти знаєш?
Я підношу пальці до лиця. Моє око починає трохи роспухати, і я замічаю ранку збоку рота, де втратив пару зубів.
— Дякую, — кажу я. — Не боліло, доки ти не сказала.
— Вибач, — вона трошки усміхається і притуляє руку собі до потилиці і здригається.
— А ти як? — питаю я.
— Боляче, — відповідає вона. — Але житиму.
— Ти якась незнищенна, знаєш? — кажу я.
Вона знов усміхається.
А тоді в повітрі чується дивний звук типу вжух-ПАВХ, і Віола тихенько зітхає, видає таке маленьке ой.
Ми секунду дивимся одне одному в очі, в світлі сонця, обоє здивовані але не впевнені чого.
А тоді я вслід за нею дивлюся на неї.
На її сорочці кров.
Її кров.
Свіжа кров.
Виливається з маленької дірки трошки справа від її пупця.
Вона торкається крові і дивиться на свої пальці.
— Тодде? — каже вона.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.