Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Ну, що ви… — граф навіть руки підняв, наче захищаючись. — Звичайно, ніхто не посміє заперечувати слова принца Ніколаїса. Але де шукати його високість? І це — по-друге.

— Жартувати зволите, милостивий пане?

— Аж ніяк… Особисто мені не доводилося зустрічати принца в минулі роки. Та й взагалі його мало хто бачив... Адже їхня високість давненько перебралася з батьківського замку в Соробону. Наприклад, ви зараз скажете, що ви і є принц Ніколаїс. І що? Накажете вам повірити на слово? А з якого дива? З таким успіхом ваш юний супутник може назватися покійним Імператором. Або самим Архімагом Корнеліусом Малькутом.

Граф відверто насміхався, але свій задум дав зрозуміти. Щоб я далі не сказав, якщо настане якийсь розгляд справи образи маєстату, всі слуги підтвердять, що їхній пан схопив двох невідомих волоцюг. А вже ким вони там себе називали, щоб викрутитись і уникнути покарання, це не їхнє діло. А головне, безпрограшна ситуація. Будь хто, і справді, міг назватися ким завгодно.

— Ви маєте рацію, добродію…

Граф явно не очікував від мене подібних слів і навіть трохи розгубився.

— Доки не встановлена ​​моя особистість, продовжувати розмову безглуздо. Пропоную вам послати слугу в Сонячний пік. За дворецьким, капітаном гвардії чи придворним магом. Сподіваюся, їхнього свідчення буде достатньо?

— Звичайно, — кивнув граф. — Саме так я й зроблю… Щойно знайду для цього час. А поки що, щоб уникнути втечі чи змови, зв'яжіть цих бродяжок і… заткніть їм роти.

«Як оманливо все у цім світі бурхливому.

Є лише мить на порозі буття.

Є лише мить, між минулим та завтрашнім…»

А що робити, як руки-ноги зв'язані і рота заткнуто? Або товктися головою об стіну, або співати. Нехай навіть подумки... Відмінний спосіб убити час і від непотрібних роздумів позбутися. Оскільки людина здатна залякати себе власною уявою так, як жодному катові й не снилося. Тому що краще за всіх знає, чого боїться найбільше на світі.

Десь читав, що чоловіки поділяються на два типи. Одні — готові на все, аби не втратити зір, другі — аби їх не оскопили. Ніколи раніше не замислювався над тим, до якої категорії належу. Тепер з'явилася можливість вибору.

Зараза! Тільки на секунду втратив пильність, а думки вже почали гризти стійкість мого духу, як миші підлогу в коморі. Ні, годі! Не дочекаєтесь! Співати і тільки співати!

«Тихий вечір, вівці біля броду

З Черемошу п’ють холодну воду.

А вівчар жене отару плаєм…»

— Ваша високосте…

Почулося, чи що?

Відвертаюсь від стіни, до якої мене прикували і бачу перед ґратами постать стражника. Смолоскип горить у нього за спиною, так що обличчя не розгледіти. Але в загальному вигляді здається щось знайоме.

— Ммм? — вголос, а подумки: «Ти хто?»

— Не впізнали? Це я — Гастінгс.

— Ммм ... «Навіщо прийшов?»

— Ваша високосте, я хочу допомогти…

«Так допомагай! Чого завис?!»

— Ваша високосте, підкотіться ближче. Я дам вам кинджал. Вибачте, але більше нічого зробити не зможу.

— Ммм?..

— Усі ваші люди, котрі після смерті барона присягнули вам, теж тут. І беззбройні. Пан граф нам не довіряє. Так що навіть якщо я вас випущу, ми з в'язниці живими не виберемося.

«Цікавий варіант. А нафіг мені в такому разі кинджал? Зарізатися?»

— Але я підслухав, що граф Шамов, перш ніж поїхати, хоче ще раз поговорити з вами. Я не зрозумів точно, але ніби йшлося про скарби. Загалом він до вас сам прийде, без охорони… Розумієте?

— Ммм...

«Ще б! Давай сюди кинджал. Треба ще встигнути приготуватися. Бо руки затекли так, що навіть пальців не відчуваю»

Я перекотився ближче до ґрат. На всю довжину ланцюга.

— Ловіть…

Кинджал плазом впав на груди.

«Дякую. Буду винен. Вціліємо — станеш сотником! Вік волі не бачити...»

— Поспішайте. Здається, я чую зовні голос графа... У вас часу, поки він спуститься в підвал.

Тобто чотири прольоти по дванадцять сходин... Приблизно сорок вісім секунд! Ціла вічність у порівнянні з тим, що я мав раніше. Затиснув клинок у руках і покотився до стіни. Недарма я вивчав ланцюг — чи не можна його саму перетерти, чи хоча б мотузки об нього. Відповідь вийшла негативною, зате я знав де вуха і як прилаштувати кинджал, щоб він стирчав лезом вгору і не падав від найменшого дотику.

Уявляти та зробити, дерев'яними пальцями, ще й на осліп — різні речі. Але, коли на кону життя, людина виявляється на таке здатна, що в нормальній обстановці краще і не намагатися повторити.

Пеньковий канат теж не тонка мотузка, але й він не встояв перед моєю жагою до життя.

Граф ще тупав чоботами, а я вже розтирав зап'ястя.

«Ну-ну… Ласкаво просимо, любий друже Карлсоне! Схоже, пані Удача і цього разу не залишила мене без посмішки»