Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Коли машина зупиняється біля воріт, я мимоволі думаю, що будинок, який я до нещодавно вважала в'язницею, тепер має інший сенс.

Ледь помітно усміхаюсь, після чого виходжу з машини. 

Хочеться одразу бігти до Андрія, адже немає куди відкладати розмову, та спершу вирішую піти переодягнутися у більш домашній одяг. Не встигають за мною зачинитися двері до кімнати, як хатня робітниця тут як тут.                                                                                                                 

Жінка небагатослівна: повідомляє, де саме мене очікує господар будинку, і зникає так же тихо, як і з’являється. 

Цього разу я радію, що вона не затрималась і не запитала, як у мене справи, адже моє обличчя вмить розчервонілось, а все через те, що Доронін чекає мене  у малій вітальні.

Саме в ній ми переступили межу.

Я старалась кожного разу викидати думки про той день, як і про те, що нас могли не просто бачити, а й чути. 

Коли людей охоплює пристрасть, бажання, тоді вони не думають про такі небилиці, хоча й варто!

Не є виключенням, що такі “заходи” для робочого персоналу не вперше, тому й не роздувають і не пліткують. Але ця поведінка не клеїться з Дороніним, або я не знаю його так, як би мені цього хотілось.

За роздумами обираю сукню домашнього варіанту. Волосся збираю у високий хвіст. Мимоволі дивлюсь на своє відображення у дзеркалі й виходжу з кімнати.                                                                       

Мені хочеться бігти, адже знаю, що очікує мене після вечері, але не поспішаю. 

Напевно, я втомилась підбирати, який з варіантів буде правильним, тому і відчуваю порожнечу, яка заполоняє не тільки  розум, а й тіло.                                                                                 

Важко вирватись з полону, якщо тобі у ньому більше ніж комфортно, але голос, який доноситься так близько, змушує мене бігти вперед!

Тілом проходить струм. У жили вливають кип'яток, який болить настільки, що створює пелену перед очима, на якій безжальна надія малює різнобарвні картини. 

Мені так сильно хочеться вірити, розуміти, що у мене не параноя, що я починаю бігти по сходах, через щось перечіплююсь, але дивом втримуюсь на ногах. 

Наше тіло запрограмоване. Інстинкт самозбереження дуже розвинений і готовий спрацювати у будь-яку мить. От і моя рука хапається за поручата в потрібний момент. 

Ледь втримавшись на ногах, ступаю на останню сходину і ледь не мчу до малої вітальні. На моєму обличчі, як і в голові, жодної думки про Дороніна і про те, як та що у тій кімнаті відбувалось. Зараз я натягнута струна, якій потрібно так мало, щоб обірватись!