Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

За що ж так переслідують «Собор»?

Гончар показав шматочок правди про те, як знищують пам’ятки української старовини, нехтують мовою й культурою: убогий, боягузливий напівпротест — Гончар постійно оглядається на владу та вихваляє її — аби тільки дозволили сказати крихітку оцієї правди про руйнування української культури. Убожество художнє відповідало убожеству політичному. Але навіть на таку боягузливу, та все-таки «українофільську» книгу влада нападала, а патріоти позитивно відгукувались. Московські самвидавівці переклали «Собор» на російську.

Євген Сверстюк написав статтю «Собор у риштуванні», де з натяків, окремих образів, незавершених Гончаревих думок воздвиг справжній Собор — глибоку філософську працю, яка була б, з одного боку, розвитком «Цитаделі» Сент-Екзюпері, а з іншого — аналізом духовного зубожіння народу в наш час.

Прочитавши статтю, я сказав Сверстюкові, що у мене таке відчуття, ніби він, проходячи повз купу лайна, вкинув туди з власної кишені перлину, а потім вийняв її, почистив і подарував Гончареві. Сверстюк тільки посміхався, слухаючи мої зауваження і прохання забрати із статті цитати з Гончара, які тільки псували «Собор у риштуванні».

Тільки критик, поет і перекладач Іван Світличний погоджувався з моєю оцінкою Гончаревого «Собору». Всі інші, захищаючи ту крихітку правди, яка є у «Соборі», і Гончара від нападів офіціозу, дивились на сірість крізь пальці.

Мені прикро було бачити, що на тлі прекрасної поезії і прози молодих українських патріотів раптом піднесли якогось там Секретаря Спілки письменників України Гончара.

Твори високого рівня з’явились не лише в художній літературі.

Великими подіями, які вибили з мене всі залишки бездумного інтернаціоналізму і дали по-новому зрозуміти українське питання, стали фільм Іллєнка «Ніч на Івана Купала» й монографія історика Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?».

Іллєнко був одним із співавторів Параджанова у фільмі «Тіні забутих предків». І ось з’явилась Іллєнкова «Ніч…». Хвалили її одиниці, порівнювали з «Суничною галявиною», найближчим мені фільмом. Тільки тому я пішов на «Ніч…». Фільм справді виявився у чомусь близький до Берґмана.

Іллєнко створював його за мотивами декількох творів Гоголя. Фільм дуже складний: дуже багато символів, майже кожен кадр — символ, глибоко пов’язаний з українською історією, з трагедією України.

Ось за козаками скаче татарська орда під звуки… царського маршу. Цей анахронізм передає суть трагедії України, затиснутої між хижаками-басурманами: татарами й турками — і «братом» православним царем. І ці нещасні гетьмани, про яких Петро І нахабно сказав, що всі вони зрадники. А дехто ж з них метався від одного союзника до іншого і «зраджував» їх, бо союзницька допомога завжди перетворювалась у пограбування України.

Ось у човні пливе лялька — Катерина II, з нею — її фаворит князь Потьомкін (що загравав із Запорозькою Січчю, коли вона була йому потрібна. Задля цього він навіть став козаком Грицьком Нечесою, а потім зруйнував Січ зі страху перед козацькою вольницею), а з ним гоголівський Басаврюк, представник нечистої сили, сатани.

Лялька дивиться на берег.

На екрані чомусь з’являється мотузка. Вона розділяється на дві частини (ми з дружиною сміємось: цензура викинула з фільму шматок, але навіщось залишила обірваний шматок мотузки, і від цього «абсурд» фільму й дійсності має ще більшу глибину — для тих, хто знав, що викинули. У фільмі за човном Росії пливе пліт України з козаком та його коханою, і козак розрубує мотузку).

А ось «матінка-цариця» їде дорогою. По боках — фанерні хати й сади. Це знамениті «потьомкінські села» — символ історії російської держави від Катерини, яку так поважали європейські вільнодумці Дідро і Вольтер, до Леоніда Ілліча Брежнєва.

Героїня фільму — молода мати годує грудьми… сокиру, російський царизм. Тече кров.

І постають перед очами козацькі полки, яких Петро Великий зігнав будувати Петербург, новий центр хижацької держави, і які полягли кістьми від голоду й непосильної праці.

1933-й рік, коли Москва викачала і згноїла хліб, а хлібороби мільйонами помирали з голоду.

Коли ми з Танею вийшли із залу, обоє були мало не в істеричному стані.

Ні думати, ні розмовляти не хотілось.

Я тільки процідив головне для себе:

— Треба обривати з цим човном!

Михайло Брайчевський діяв не на емоції. Це була перша, по-справжньому марксистська самвидавівська книга, у якій проаналізовано роль Богдана Хмельницького і його угоди з російським царем. Ні зернини націоналізму. Тільки факти і класовий аналіз проблеми. Брайчевський відкидає вульгарно-соціологічні довоєнні писання про Богдана-зрадника України і післявоєнні, русофільські — як про героя. Брайчевський блискуче довів Шевченкові слова про те, що союз із Москвою поставив українців у ще страшніше становище, ніж те, яке було за шляхетської Польщі. Україна з країни із загальною грамотністю, розвиненою культурою, країни, що наближалась до встановлення буржуазного фермерсько-мануфактурного ладу, потрапила в кормигу кріпацтва.

Але найважливіше у Брайчевського — аналіз класової позиції Богдана Хмельницького, який звернувся по допомогу до царя лише тому, що не наважився спертись на козацтво й селянство. Тезу радянської історіографії про те, що Хмельницький вибрав єдино можливий варіант (тобто вибрав найменше зло — Росію), Брайчевський відкинув повністю.

Богдана не можна з погляду моралі оцінювати як «зрадника». Він любив свою Батьківщину, але дивився на неї очима козацької верхівки, що мріяла стати новим господарем окозаченого, вільного селянства. Він і не задумувався над тим, що можна опертися лише на сили власного народу. Значно ближчим союзником був російський цар. Але Хмельницький так любив Україну, що коли побачив перші плоди союзу з царем, то почав вести таємні переговори зі шведами.

Смерть перешкодила йому здійснити цей досить розумний варіант: Швеція далеко, і Україна була б справді автономною (а надалі, зміцнівши, мала б змогу стати незалежною).

Мазепа за Петра І намагався здійснити цю ідею, але знову невіра в сили й розум народу завершились поразкою гетьмана і остаточним поневоленням України Росією.

Своєю роботою Брайчевський довів, що марксистська методологія не вичерпала себе, а здатна глибоко проникати в історію, якщо застосовувати її об’єктивно, враховуючи історичні факти в їхній повноті.

В українському самвидаві з’явилась низка відгуків на статтю О. Пол-торацького «Ким опікуються деякі гуманісти» (про заарештованих перед тим Чорновола й Караванського). Василь Стус у своєму листі нагадує Полторацькому про його донощицьку діяльність під час антиукраїнських погромів 30-х років, коли той називав відомого гумориста Остапа Вишню «фашистом і контрреволюціонером», «куркульським ідеологом» і т. д.

Узагалі в 1969 році український самвидав зміцнів, став гострішим і більш політичним.

Ми не встигали друкувати на машинці, перекладати на російську.

До того ж, О. Фельдман перекладав з чеської і польської. Він переклав дуже цікаву статтю про процес