Читати книгу - "Гра янгола"

Семпере всміхнувся, трохи заспокоєний.

– Ти, звичайно, завдав майстерного удару, пославши Ізабеллу мені в помічниці, – сказав він. – Але ти не думаєш, що вона надто юна для мого сина?

– Якщо хтось із них і надто зелений, то це, боюся, він, якщо хочете знати правду. Ізабелла спроможна проковтнути його свіженьким за п’ять хвилин. Богу дякувати, вона добра душа, бо інакше б…

– Як я зможу тобі віддячити?

– Тим, що ви зараз повернетеся в дім і ляжете в ліжко. Якщо вам потрібна пікантна компанія, то візьміть туди «Фортунату й Хасінту».

– Ти маєш рацію. Дон Беніто ніколи не завдасть мені шкоди.

– Безперечно. Ходіть до ліжка.

Семпере підвівся. Пересуватися йому було важко, він дихав із таким хрипінням, від якого в мене волосся ставало сторч. Я взяв його за руку, щоб допомогти йому, і відчув, що шкіра в нього холодна.

– Не лякайся, Давиде. Це все мій метаболізм, він у мене трохи вповільнений.

– Ви сьогодні схожі на одного з персонажів «Війни й миру».

– Посплю трохи й буду як новенький.

Я вирішив провести його на поверх, де над самою книгарнею мешкали батько й син, і переконатися в тому, що він заховається під ковдрами. Нам знадобилася майже чверть години, щоб піднятися сходами. Дорогою ми зустрілися з одним із сусідів – приємним університетським професором доном Анаклето, який викладав мову й літературу в колегіумі єзуїтів і тепер повертався додому.

– Як вам живеться сьогодні, друже Семпере?

– Не так уже й погано, доне Анаклето.

З допомогою професора я нарешті спромігся доставити на другий поверх Семпере, який, по суті, повис у мене на шиї.

– З вашого дозволу я піду відпочити після тривалої боротьби зі зграєю приматів, яких маю за учнів, – сказав професор. – Повірте мені, ця країна розпадеться протягом життя одного покоління. Мов пацюки, вони пожеруть одне одного.

Семпере зробив рух, яким дав мені зрозуміти, щоб я не надто зважав на дона Анаклето.

– Добрий чоловік, – промурмотів він, – але ладний утопитися в склянці води.

Коли я увійшов до їхнього помешкання, мене охопили спогади про той далекий ранок, коли я прийшов до книгарні, закривавлений, із примірником «Великих сподівань», і Семпере приніс мене сюди на руках і дав мені гарячого шоколаду в чашці, який я випив, поки ми чекали лікаря, а він тим часом шепотів мені заспокійливі слова й обтирав від крові моє тіло теплим рушником із такою лагідністю, з якою раніше ніхто до мене не ставився. Тоді Семпере був чоловіком дужим, він здавався мені велетнем у всіх розуміннях, і якби не він, то мені навряд чи пощастило б вижити в ті роки моєї гіркої недолі. Мало або й нічого не залишилося від тієї сили тепер, коли я тримав його у своїх руках, щоб допомогти йому лягти, а потім накрив його двома ковдрами. Я сів біля нього й узяв за руку, не знаючи, що сказати.

– Послухай-но, якщо ми зараз почнемо плакати, як дві Марії Магдалини, то краще йди геть, – сказав він.

– Будьте обережні зі своїм здоров’ям, гаразд?

– Тут добрі подушки, не бійся.

Я кивнув головою й рушив до виходу.

– Давиде!

Я обернувся у дверях. Семпере дивився на мене з тією самою стурбованістю, з якою дивився на мене того ранку, коли я втратив кілька зубів і добру частину своєї невинності. Я втік, перш ніж він запитав би, що зі мною сталося.

31

Одна з тих вимог, яких повинен дотримуватися письменник-професіонал і якої Ізабелла насамперед навчилася від мене, – уміння налагодити правильну послідовність у своїй праці. Кожен ветеран нашої професії знає, що будь-яка практична процедура – від підстругування олівця до занотовування своїх марень або фантазій – має пріоритет перед актом сідання за стіл і намаганнями вичавити зі свого мозку якийсь результат. Ізабелла всмоктала до мозку кісток цю фундаментальну науку, і коли я прийшов додому, то знайшов її не в кабінеті, а на кухні, де вона додавала останні мазки до вечері, яка пахла й сяяла так, ніби її приготування забрало в неї кілька годин.

– Ми щось святкуємо? – запитав я.

– З такою фізіономією, з якою ви прийшли, навряд.

– А що це буде?

– Качка, начинена грушами та стушкована в печі, з шоколадним соусом. Я знайшла рецепт в одній із ваших кухонних книг.

– У мене немає кухонних книг.

Ізабелла підвелася й принесла том, оправлений у шкіру, який вона поклала на стіл. «101 найкращий рецепт французької кухні», автор – Мішель Араґон.

– Це тільки вам так здається. У другому ряді на полицях книжкової шафи я знайшла все, включно з підручником шлюбної гігієни лікаря Переса Аґвадо з надзвичайно переконливими ілюстраціями та фразами на зразок «жінка, згідно з божественним задумом, не знає плотського бажання, і її духовна та чуттєва реалізація відбувається через природну практику материнства та роботу з облаштування домашнього вогнища». Ви тут маєте справжні копальні царя Соломона.

– А можна мені знати, що ти там шукала, у другому ряді книжок на полиці?

– Натхнення. Саме те, що я там знайшла.

– Але то було натхнення кулінарного зразка. Схоже, ми з тобою домовилися, що ти писатимеш щодня незалежно від того, яке натхнення тебе опанує, – натхнення творчості чи натхнення гріха.

– Я зайшла в глухий кут. Але це ваша провина, бо ви накинули на мене кілька додаткових обов’язків і вплутали в інтриги з непорочним сином Семпере.

– Схоже, ти глузуєш із чоловіка, який безумно закохався в тебе.

– Що ви сказали?

– Те, що ти чула. Семпере-син признався мені, що ти приходиш у його сни. І не даєш йому спати. У самому буквальному розумінні. Він не спить, не їсть, не п’є й навіть утратив здатність мочитися, бідолаха, так багато він думає про тебе протягом дня.

– Ви марите.

– Не я марю, а бідолашний Семпере. Ти придивилася б до нього пильніше. Я мало не вирішив пристрелити його, щоб звільнити від болю й туги, які опанували його.

– Але ж він не звертає найменшої уваги на мене, – сказала Ізабелла.

– Бо не знає, як йому відкрити своє серце, і не знаходить слів, щоб висловити свої почуття. Такими ми, чоловіки, і є. Ми грубі й примітивні.

– Але ж він знайшов слова для того, щоб вичитати мені за те, що я неправильно впорядкувала томи «Епізодів із національної історії»[39]. І зробив це досить красномовно.

– Це не