Читати книгу - "Прислуга"

— То що ти із цим робитимеш? — запитує Ейбілін, і я знаю — вона про око.

Не варто й заїкатися про те, щоб я пішла від Лероя. Багато чорних чоловіків кидають свої сім’ї, як сміття на звалищі, але чорна жінка так не вчинить. Ми повинні думати про дітей.

— Міркувала про те, щоби поїхати до сестри. Але не можу взяти дітей, їм — до школи.

— Нічого страшного, якщо діти пропустять кілька днів навчання. Якщо це заради твоєї безпеки.

Знову чіпляю пов’язку, прикладаю лід, щоб не так напухло, коли мене діти ввечері побачать.

— Ти сказала міс Селії, що знов у ванній послизнулась?

— Так, але вона знає.

— Справді? Що вона сказала? — питає Ейбілін.

— Важливо, що вона зробила. — І я розповідаю Ейбілін, як сьогодні зранку міс Селія побила голого чоловіка кочергою до каміна. Здається, це сталося десять років тому.

— Якби той чолов’яга був чорним, то вже лежав би в землі мертвим. Поліцію підняли би по тривозі в усіх п’ятдесяти трьох штатах, — говорить Ейбілін.

— Уся ця її дівчача поведінка, високі підбори, й тут раптом — вона його ледь не вбила, — розмірковую.

Ейбілін регоче:

— То як він це називав?

— «Пиріжок-пісюнок». Скажений білошкірий дурень, — намагаюся стриматись, щоб не всміхатись, бо рана знову відкриється.

— Ото, Мінні, в тебе пригоди.

— Як же так, що вона спроможна захистити себе від скаженого мужика, але бігає за міс Гіллі, наче сама напрошується на образи? — дивуюсь я, хоча душевними образами міс Селії маю перейматися найменше. Просто приємно потеревенити про когось іншого з поламаним життям.

— Звучить майже так, ніби тобі не байдуже, — зауважує Ейбілін, усміхаючись.

— Вона просто їх не бачить. Тих «меж». Ні між мною та нею, ні між нею та міс Гіллі. — Ейбілін відпиває великий ковток чаю. Нарешті я на неї дивлюсь. — Ти чому замовкла? Я знаю, що на це все у тебе є своя думка.

— Ти звинувачуватимеш мене, що я тут філософію розвожу.

— Ну давай, — підштовхую, — я не боюсь філософії.

— То неправда.

— Ти про що?

— Ти говориш про те, чого немає.

Я хитаю головою.

— Ці межі є, і ти так само добре знаєш, як і я, де їх проведено.

Ейбілін собі хитає головою.

— Колись я в них вірила. А зараз не вірю. Вони в нашій голові. Такі люди, як міс Гіллі, намагаються нас переконати в тому, що вони там є. Та їх немає.

— Я впевнена, що вони там, бо коли їх переступаєш, то за це карають, — кажу. — У крайньому разі мене — карають.

— Багато хто думає, що коли ти сперечаєшся з чоловіком, ти переступаєш межу. І це виправдовує покарання. Ти віриш у цю межу?

Я схиляюся над столом.

— Ти сама знаєш, я тієї межі не бачу.

— Тому що її там немає. Хіба що в Лероєвій голові. І меж між білими та чорними також немає. Дуже давно якісь люди вигадали їх. Це стосується і «білого сміття», і високосвітських дам.

Якщо згадати про міс Селію, що вийшла з тією кочергою, замість заховатися за дверима, то я вже й сама не знаю. Мені заболіло. Я хочу, щоб вона зрозуміла, як воно є з міс Гіллі. То як це пояснити такій дурненькій, як вона?

— То, гадаєш, немає меж і між прислугою та господарями?

Ейбілін похитує головою.

— Це просто позиції, як на шаховій дошці. Хто на кого працює — не має значення.

— То я не перетну жодної межі, якщо скажу міс Селії, що вона недостатньо хороша для Гіллі? — Беру свою чашку. Я силкуюся це осягнути, одначе моя рана пульсує в мозку. — Чекай-но, якщо я скажу їй, що вона не варта міс Гіллі… то чи я тим самим не стверджу, що межа є.

Ейбілін сміється. Гладить мою руку.

— Усе, що я хочу пояснити, це те, що доброта не має кордонів.

— Г-м-м, — я прикладаю до голови лід. — Гаразд, може, я спробую розповісти їй. До того, як вона піде на Вечір і зліпить із себе велике рожеве посміховисько.

— Ти цього року підеш? — питає Ейбілін.

— Якщо міс Гіллі перебуватиме в одній кімнаті з міс Селією, розводячи їй брехні про мене, я теж мушу там бути. До того ж Шуґар хоче трішки підзаробити цього Різдва. Непогано було би, якби вона почала навчатись обслуговувати вечірки.

— Я теж там буду, — говорить Ейбілін. — Міс Ліфолт іще три мі­­сяці тому просила, щоб я спекла торт «Дамські пальчики» для аукціону.

— Знову цю несмачну старовину? Чому цей білий народ так любить «Дамські пальчики»? Я можу спекти дюжину тортів, кращих, ніж цей.

— Вони вважають, що це так по-європейськи, — хитає головою Ейбілін. — Мені шкода міс Скітер. Мені відомо, що вона не хоче йти, та міс Гіллі пригрозила їй, що якщо та не піде, то втратить свою керівну посаду.

Я допиваю смачну каву Ейбілін, дивлюсь, як сідає сонце. Із вікна підступає прохолода.

— Напевно, треба йти, — вирішую, хоч я б краще провела решту свого життя в затишній кухні Ейбілін, слухаючи, як вона пояснює мені, як влаштовано світ. За це я її й люблю: вона спроможна найскладніші речі в житті скрутити в щось таке просте та маленьке, що воно тобі до кишені влізе.

— Може, хочеш із дітьми побути в мене?

— Ні, — я знімаю пов’язку, кладу її до кишені. — Я хочу, щоб він на мене подивився, — кажу, розглядаючи свою порожню чашку з-під кави. — Подивився на те, що він заподіяв своїй дружині.

— Телефонуй мені, якщо він буде грубим. Чуєш мене?

— Телефон мені не знадобиться. Тобі аж сюди буде чутно, як він благатиме про милосердя.

Показник термометра на кухонному вікні у міс Селії опускається від сімдесяти дев’яти до шістдесяти, а потім і до п’ятдесяти п’яти градусів менше, ніж за годину. Зрештою наближається холодний фронт, що несе із собою холодне повітря з Канади чи Чикаго, чи ще звідкись. Збираючи холодний горох, замислююсь над тим, що ми вдихаємо те саме повітря, яким дихали люди в Чикаго два дні тому. Розмірковую, що якби раптом мені на гадку спали крамниці «Сірс енд Робук» або сухарики «Шейк енд Бейк», чи було б це тому, що якийсь іллінойсець про це думав два дні тому. Це мене відволікає від моїх клопотів на секунд п’ять.

Я витратила на це п’ять днів і нарешті розробила план. Може, не найкращий, але хоча б щось. Я розумію, що чим довше я зволікаю, тим