Читати книгу - "Божа кара"

Шукав порятунку.

А що я міг вдіяти? Що?

Їх, ті кульки, за наказом нашого мера двірники безголові розсипали густо по місту. По всіх скверах, вулицях, парках.

Скільки потруїлося милої звіроти домашньої! Скільки птаства загинуло!

Трупики… трупики… трупики… Грудочки життя коштовного. Вас совість не мучить, пане голово?

Ви спокійно спите?

А Джой не спить третю ніч.

І третю добу не бере нічого до рота.

Невістка надзвонює, син пропонує забрати на дачу: може, на повітрі на свіжому, на ласкавій травичці не так буде мучитись.

І я не витримую: забирайте, одвозьте…

Коли син хотів підняти Джоя та однести в машину, той наче все втямив. Підповз до мене і став лизати — цілувати коліна.

А потім дивився на мене з машини. Пильно… Незблимно… Прощався навіки…

Син повіз Джоя, а я, гамуючи сльози, вернувся у враз спорожнілу квартиру.

У кімнату, пропечену стогоном Джоя.

Обвуглену муками Джоя.

Пане голово, спробуйте в такій кімнаті добу-другу пожити!

А я живу п’ятий рік!

Ще дві доби одмучився Джой.

Син пропадав на роботі, невістці теж треба було конче затриматись у Києві, вона умовила сестру підмінити її. І в ту ніч останню Джой, який помирав у дворі, віднесений подалі від ока людського… Джой зібрав сили останні й поповз… Повз усю ніч: до хвіртки, у якій мали появитися невістка і син.

Доповз і, прикипівши головою до хвіртки, помер…

* * *

Отак і лишився ледь помітний горбик у лісі.

Весною чи влітку ще можна за нього зачепитися оком, а взимку, коли замете, захурделить, засипле все снігом, — од Джоя не лишається й сліду.

Таке життя.

Таке, мої хороші, на цім світі життя.

Тукало

I

Спершу — коротенький витяг з біографії Тукала.

Тукало всю війну пройшов з першого ж дня і до останнього. Навіть над отією воронкою, що в ній Гітлер згорів, пощастило постояти. Трупа, щоправда, вже не було. Труп обгорілий встигли свої «робята» прибрати та й переправити спецрейсом у Москву. На очі Генералісимуса. Щоб понюхав, чим перемога по-справжньому пахне. Душу потішив.

А жаль, що передчасно прибрали. Тукало обов’язково б пальця в трупа відтяв. На сувенір.

— Вот, — показував би дітям, онукам і правнукам. — Он этим пальцем по карте водил. На нашу страну стрелы нацеливал. Я его и отпанахал. Я, Тукало… Вот…

Тож Тукало всю війну, «от звонка до звонка», пройшов неушкоджений.

До переможного салюту. «Залпа из сорока восьми орудий».

Не можна сказати, щоб кулі над ним не свистіли. Чи осколки повітря не краяли.

Було. Було усього. І свистіло, й вибухало, і фуркало. Бо Тукало в тилу не відсиджувався.

Не відсиджувався, «как некоторые», Тукало!

Бійців у атаку женуть («мать-перемать!»), а він позаду за кулеметом. Намозолене око прищурює. «Дрогнут», назад побіжать — отоді кулемет Тукалів і заговорить. Такі прошви покладе акуратні — жоден «паникер» не вціліє! Усіх до одного снопами повалить!

— Молодец, Тукало! — похвалить командир перед строєм. Після того як Тукало усіх, що лишились живими, в німецькі окопи позаганяє. «Вперед! Вперед, таку вашу мать!» — аж ревів кулемет, кулями в спини підстьобуючи.

До війни «Служу советскому народу!» кричав, але Вождь, на народ свій дуже розгнівавшись (половина виявилась ворогами народу!), наказав своїм вірним воїнам не народу служити зрадливому, а Союзу Радянському.

— Служу Советскому Союзу! — гаркав Тукало, випинаючи груди, де медаль «За отвагу» приємно поблискувала. А згодом і друга серце погладила. Війна, жаль, скінчилася швидко, а то дослужився б і до третьої — порівнявся б з Героєм Радянського Союзу.

Скінчилася війна, стали демобілізовувать масово, навіть до «заградотрядів» черга дійшла, — Тукалові хоч у петлю головою.

Це що ж, знову в село, в гречкосії? Крутити хвости волам, не вилазити з грязі? Так за що ж він тоді воював? Медалі на груди навішував?

«За что?» — гімнастерку рвав подумки. Аж сипались ґудзики. Порятунку не бачив.

А він, порятунок, поруч ходив.

Командир! Той, що подяки йому виголошував.

Коли Тукало командирові останній чемоданисько, трофеями набитий, до машини допер, той поцікавився:

— Пойдешь в надзиратели?

У Луб’янці перед війною служив командир. У тюрмі найелітнішій. В Москві зореносній.

Тукало від несподіваних радощів ледь «Служу Советскому Союзу» не гаркнув.

— Тогда запиши адресок… Вызову… Жди…

Не довго і ждав: надійшла телеграма. Не листоноша — міліціонер на мотоциклі привіз.

Козирнув, ще й попросив розписатись.

— Вот, — сказав сестрі Тукало. — Москва вызывает. Врагов народа стеречь.

У Москві йому нову форму дали, ремінь з волячої шкіри, щоб не обривали ключі, взули у хромові чоботи.

— Красавец! — похвалив командир. — Жених хоть куда. Невесту ищи.

— Есть, невесту искать! — гаркнув Тукало.

Став приглядатись. Щоб москвичка була. Ну й той, щоб з квартирою. А вона недалеко від нього й ходила. Їсти щодня подавала. «Пулеметчица Анка» — так її прозивали в закритій їдальні, що до неї був прикріплений Тукало. В отих, у доступних для народу робочого — пусті щі та компот чортзна з чого, а в них щі — ложкою не повернеш, та котлети, та одбивні, та какао. Наїдались од пуза.

Анку ж прозвали «пулеметчицей» за те, що в неї рот не закривався ніколи. Ти їй слово, а вона тобі — десять.

Ну, Тукалові не звикати до кулемета. Всю війну з ним в обнімочку.

А в Анки й квартира недалеко од центру. Й «обратно ж» — провірена. На всіх ситах просіяна. Бо кого завгодно до їдальні їхньої працювати не візьмуть. Щоб цінні кадри не потравила.

Тож Тукало і придивлявся недовго. Перестрів якось по роботі, закаблуками клацнув:

— Разрешите на вас ожениться?

Пирхнула з несподіванки і «разрешила».

Зажили на всю губу, купу дітей настрочили. «Девочки» — в Анку, «мальчики» — в Тукала.

Анка продовжувала працювати в їдальні: щоденно повні корзини доставляла їстівного.

Тукало теж роботою був задоволений дуже.

По-перше, елітна тюрма. Шпаною й не пахне. Такі сідають до камер, що до них, коли на волі гуляли, й не підступишся. У «Чайках» каталися, міліція честь оддавала. А тут Тукало веде їх до камери, ключами побрязкує в спини: «Не разговаривать!.. Не оглядываться!..»

А по-друге, через день на роботу. День — на службі, день — удома.

І форма ж. «Шествует» Тукало вулицею — всяк його оминає.

Ну й зарплата. І преміальні. І пайки. І медаль «За выслугу лет». Дослужився до пенсії — нагрудний значок чекіста почесного. І значок цей він завжди носив поверх усіх нагород…

Оце поки що і все, щоб так-сяк познайомитися з Тукалом. Щоб він,