Читати книгу - "Левине серце"

— У конторі…

— Та ні, в Наталки!

— Там таке-е!..

— Сидить — гарне, встане — ще краще, а вже як піде — умри й воскресни!

— І не наше!

— Куди твоє діло!

— Професорська дочка.

— Може, й вище!

— Тю! А що ж вище?

— Академіки ще є, не чув?

— Для села — академіки?

— А ти ж думав!

— Розробляють, як хапати бика за роги, зайця за хвоста, а цапа за бороду?

— А я думав — ламають голову над способами з’їдання свинячого сала.

— Го-го! А то, кажуть, є такі, що хочуть вивести крилатих коров, щоб літали і поїдали гіллячковий корм, обчухруючи дерева.

— Або рогатих свиней…

— Або жаб у пір’ї й заготовляти з них пух на перини…

— Розхихотілися! Забули, які врожаї були, поки вчені не дали нових пшениць? Чи, може, про «миронівську» не чули?

— Так то ж «миронівська», то Ремесло.

— А Ремесло хто? Академік і Герой.

— То ж настоящий академік…

— А це дівча, може, й від настоящого прибуло.

— Чого воно? На екскурсію? Вареників з вишнями покуштувати?

— Прислане чи само?

— Хто ж його знає? Може, стихія закинула, а може, й само — побалується та й гайне назад…

Сьогодні незмога уявити, що колись Полярної зорі не було в північній точці неба і навіть поблизу теж. Те саме можна б сказати про Дашуньку в Веселоярську. З’явилася, як зоря, і залишилася сяяти не на день і не на два, сяяла вже два роки, а вже ж і світила, а вже й сяяла!

Ну, де могло таке народитися?

Біле, як пухнасте гусеня, як заячий хвіст спіднизу, як… На жаль, веселоярівські порівняння розходяться з літературними нормами, і навести їх автор ніяк не може.

Ходить розметано, мовби аж падає наперед, і біжить, біжить — куди? І обличчя потусвітнє, в очах обурлива неувага до всієї чоловічої частини людства, коли ж вдається кому зазирнути в ті очі, то здається, ніби якась сила підносить його над землею і вже як понесе, як понесе! Нема рятунку ні від кого — ні від царів, ні від богів! Шкіра в Дашуньки тонка (судини синьо просвічуються, мов ріки на карті), тепла, шовковиста, на губах — вічна смага, мовби палить дівчину щось усередині, тупуватий упертий ніс з нервово трепетливими ніздрями, і все в ній мовби кричить, гукає, радіє: погляньте на мене, я вродлива, вродлива!

Вродливе обличчя — це не просто щастя окремої людини. Це вищий наслідок зусиль природи, її шедевр, єдиний експонат для виставки людського роду. Носити таке обличчя доручено одному, а належить воно всім. Треба, щоб люди раділи, дивлячись на таке личко, і ставали й самі кращими та добрішими. Дашунька радо роздаровувала свою вродливість, світилася ще здалеку доброю щедротою, здоров’ям, довершеністю, очима блискала через усю колгоспну садибу, через ферми, комори, контору, клуб, механізаторську бригаду, через увесь Веселоярськ, і на те блискання хлопці полетіли вже з першого дня і не пообпалювали собі крил тільки тому, що, на щастя, не мали їх. Першим рвонув до Дашуньки Самусь і спробував убити її трудовими успіхами. Але Дашуньку не цікавили трудові успіхи. «Все правильно, — спокійно відзначив Самусь. — Чого сама не має, того не визнає і в інших. Підождемо й подивимось!» Рекордист Іванович спробував підкотитися на мотоциклі, але Дашунька до техніки ставилася так само спокійно, як і до трудових успіхів. «Кам’яний вік!» — зневажливо заявив Рекордист. Але Дашунька вже через місяць організувала мотосекцію для веселоярівських дівчат і сама стала вчити їх водити мотоцикл. Чи коли й чув хто таке! А тоді організувала при Будинку культури секцію канатохідців — і теж для дівчат!

— Та навіщо, кажеться-говориться! — не міг збагнути товариш Зновобрать.

— Хочу, щоб дівчата не втікали з Веселоярська, йшли до мене на ферми, — пояснила Дашунька.

— Канатом їх прив’яжеш, чи як?

— Грацію вироблятиму, красу, щоб ходили, не торкаючись землі. А вас попросимо перукарню відкрити, і для жінок салон краси, — зачіски, масаж, манікюр і педикюр.

— Для гумових чобіт, кажеться-говориться, педикюр?

— Сплять же не в чоботях! Ще нам треба купити верхових коней, вчитиму дівчат їздити…

— Вибрики, — зітхав Зновобрать, — ох і вибрики, кажеться-говориться!..

Зате несподівано з першого ж дня в усьому підтримувала Дашуньку Зінька Федорівна. Може, бачила в ній мовби повторення своєї молодості, на відповідно вищому рівні, ясна річ, а може, дивилася на неї по-материнськи, як на дочку. Припустити, що Зінька Федорівна могла повірити в зоотехнічні Дашуньчині таланти, тяжко, бо таланти, як відомо, річ невловима й непростежувана, до того ж і сама дівчина ще не могла з певністю сказати: є вони в ній чи ні.

Приїхала ж Дашунька до Веселоярська головним зоотехніком колгоспу. Мала диплом сільгоспакадемії, нуль досвіду, трохи студентської ще практики, характер зухвалий, а зовнішність таку, що Зінька Федорівна перелякалась: «Загине дитина! Коли не втече від нас одразу, то пропаде!» В селі, навіть у такому найсучаснішому, як Веселоярськ, ніхто ще не здогадався споруджувати будинки для неіснуючих, неприсутніх спеціалістів. Прибудеш — відведемо ділянку, бери позичку в держави, будуйся, поможемо. Але щоб одразу по прибуттю — ключ, і чисті половички на паркетній підлозі, і клацання вимикача у вітальні, і трам-тарарам? На жаль, і з прикрістю…

Зінька Федорівна запропонувала Дашуньці жити в неї. Дім великий, кімнат вистачить, та й контакт ще їм потрібний, так буде зручніше.

— Для вас, може, й зручніше, для мене — навряд, — заявила дівчина. — Залежність зашкодить у моїй роботі.

— Я ж від доброї душі…

— Дякую. Вже маю собі квартиру.

— Де?

— У тітки Наталки.

— Звідки ти її знаєш?

— Не знаю і не бачила ніколи, але вона мене жде.

Це була друга Дашуньчина несподіванка, коли першою вважати її появу в Веселоярську.

Про Наталку в новому селі вже стали й забувати, вся її слава залишилася в Карповому Яру, затоплена дніпровою водою, завіяна вітрами. Тоді, в старому селі, Наталка славилася борщами. Що вона в них клала, в яких пропорціях, так і лишилося нерозгаданим, бо вона й сама до ладу не могла пояснити, до того ж борщі в неї виходили смачними тільки для людей чужих, прибулих чи то з району, чи з області, а для своїх хоч як старалася, ніколи не могла зварити нічого путнього. Хитрощі? Але варто було поглянути на цю жінку, щоб умить