Читати книгу - "Левине серце"

До речі, коли вже мова зайшла про борщ, то автор з усією відповідальністю заявляє, що цю унікальну страву винайшли амазонки. Так, так, оті войовничі діви, про яких писав ще Геродот, які жили на Дніпрі між Дніпропетровськом і Запоріжжям і наганяли холодцю багатьом древнім героям і хвалькам. Можуть спитати: чому про борщ не згадують ні грецькі міфи, ні біблія? Дуже просто. Не доросли. Не той рівень. Далеко куцому до зайця. Греки знай вихваляли амброзію, якою насолоджувалися боги на Олімпі, та якісь асфоделі, що ними живилися вони самі, а біблійні апостоли й святі отці харчувалися акридами. Для невтаємничених все це лунає так загадково й привабливо, коли ж доскіпатися, то виявиться, що амброзія — звичайна ячмінна каша, схожа на нашу кутю, але без маку, асфоделі — їжа мало не козяча, щось середнє між лопуцьками й козельками, акриди, попри їхнє розкішне звучання, — звичайнісінька сарана! Можна собі уявити, з якою зверхністю амазонки дивилися на всіх тих голодних греків і голодраних палестинських пастухів, маючи серед набутків своєї цивілізації борщ! І коли сьогодні хтось спробував би дослідити родовід тітки Наталки, то неминуче мав би починати від амазонок. Заважка тітка Наталка, щоб сідати верхи на коня? Але ж Тарас Бульба був ще огрядніший. Окрім того, ніхто не знає, якої породи були коні в амазонок. Може, оті гігантські кістки, що їх усе життя збирав палеонтолог Підоплічко, були й не мамонтові, а конячі?

Наталчині ночувальники не володіли такою розвогненою уявою, як автор цієї розповіді, до амазонок за щоденними клопотами вони сягнути ніяк не могли, але знайшовся з-поміж них запеклий театрал, який бачив у вахтанговців «Господиню заїзду» Гольдоні, і з його легкої руки Наталку прозвано було серед уповноважених «нашою Мірандоліною».

Та все це, нагадуємо, було в Карповому Яру.

У Веселоярську, серед інших сучасних штуковин, збудовано було готель на шість кімнат, і степову Мірандоліну забули, здавалося, назавжди. Ніхто тепер не ночував у Наталки, хоч хату вона поставила ще більшу, ніж у старому селі, не варилися знамениті борщі, пухові подушки неторкано лежали двома рожевими гірками на старовинному дерев’яному ліжку з високими різьбленими бильцями. Не має меж людська вдячність, але й невдячність теж. Попервах Наталка пробувала нагадати про себе, приходила до контори, висиджувала на правліннях, слухала промови, сподіваючись, що не вистачить у готелі місця, перепаде і їй якийсь представник хоч скверненький. Але всемогутня техніка, вдершись у життя, все перевернула й перемішала. Представники тепер заскакували на півдня, на кілька годин, ночувати не лишалися навіть у готелі, борщі їли в чайній, все похапцем, мало не на ходу, мерщій падали в машини — і далі, далі! Яка вже тут Наталка, яка там степова Мірандоліна!

Аж тут падає на Веселоярськ з білої літньої хмари біле диво і заявляє самій Зіньці Федорівні, що житиме в Наталки! Точнісінько, як у телевізійній програмі професора Капиці «Очевидне — неймовірне». І на тому не кінець. Ще настануть часи, коли веселоярівський готель аж тріщатиме від гостей, коли уповноважені сидітимуть у Веселоярську тижнями й місяцями (дрючком їх не виженеш), коли Наталка стане справжньою Мірандоліною, бо офіційно призначена буде завідувачкою готелю і головним спеціалістом по варінню борщів у сільській чайній. І всі ці небувалі й нечувані перевороти в житті Веселоярська викликані будуть не ким іншим, як Дашунькою, власне, тільки її присутністю. Така роль особи в історії, хоч що б там казали.

А попервах про Дашуньку всі сходилися на одному: втече. Якась професорська донька, приїхала походити босою по росі, побачити схід сонця в степу, почути, як мекають телята і кувікають свині, попити тепленького молочка, а тоді потреться-помнеться і втече!

Найнастирливіше проповідували цю теорію недовір’я до молодого спеціаліста Щусі, яких підбивав на це Іван Щусь, особисто зацікавлений у зникненні Дашуньки. Йому навіть снилося, як щезає вона з Веселоярська, а іноді снилося, що її й зовсім ніколи не було в селі, і тоді Щусь на радощах так снідав, що його Параска аж лякалася: «Ще й мене проковтнеш, ненажеро!» А він їв, як англійський лорд: яєчню з салом на такій сковороді, що руками не обхватиш, пшоняну кашу з вишкварками, пиріжки з сметаною, а запивалося все свіжим компотом з вишень, у який для бадьорості Щусь вливав абрикосівки, настояної на меді й на корінцях, а тоді ще прочищав нутрощі холодненьким пивом, яке діставав з погреба, — і отак чоловік був готовий до трудового дня, хоч з більшою радістю знов повернувся б у свій солодкий сон, у якому не було Дашуньки. У сні не було, а на фермах була, хоч з шапки вбийся!

Колись, ще в Карповому Яру, коли в колгоспі ніхто не чув ні про техніку, ні про науку, Щусь, завдяки, сказати б, спадковій своїй близькості до природи і до всього живого, виконував функції ветеринара. З’їсть корова павука чи там яку бенерю, обідметься вся — Щусь штрикне шилом у здухвини, випустить з неї шкідливі вітри.

Перестає скотина їсти, нудить світом — Щусь лікує її забовткою: дьоготь, олія, борошно, трохи перцю — ось і вся «мікстура». Помогти корові телитися, кобилі жеребитися — дістане теля чи лоша з самої глибини. Нажене в коняки ногу, якесь там запалення, чи що, — розколотить глини, обмаже, глина все витягне. Так і звався він тоді: ветеринар Щусь.

Зненацька приїхав на візку чолов’яга. Назвався Федотом Задорожнім і об’явив, що він — дільничний ветеринарний лікар. Чоловік учений, з дипломом, кимсь там десь призначений. Упав на Щуся як сніг на голову.

— А я ж тепер як? — поспитав Щусь.

— Вчився? — строго насупив брови ветлікар.

— Без учоби ж як?

— Де? Що кінчав?

— Та де ж? У батька та в діда.

— Ясно. Тоді щоб без мене нічого… Коли що — викликайте.

— А мені тепер як?

— Ну, може, за ветфельдшера. Хоч теж не можна без спеціальної освіти.

— Отьол у колгоспі скоро, — нагадав Щусь. — Тут на ніч разів п’ять треба бігати…

— Хіба що ветсанітаром? — роздумував Задорожній. — Санітар — це можна й без диплома,