Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

Він зайшов у невеличкий передпокій, власне, відгороджений куток між внутрішніми й зовнішніми дверима мультанової сторожки, і вийшов звідти з ломом, який передав мені. Сам він, як і раніше, тримав у руках кирку і брудний лантух чи ряднину, скручену в якийсь безладний, хаотичний спосіб.

— Ось. Гадаю, вистачить.

Зелений напівморок — крізь листя — лився в нижні вікна костьолу. І чисте, нічим не затінене світло у верхні вікна. У снопах цього світла плавали поодинокі пилинки. У лівій ніші матір божа на іконі, судячи з усього, пензля Ромера[64], пливла поміж хмар, підвівши очі від грішної землі, від усього, що натворили на ній люди, і від надмогильного пам'ятника князя Ольшанського.

Один промінь з верхнього вікна падав на лице із зеленуватого мармуру і ніби оживляв його. Широке мужнє обличчя, за життя, мабуть, наче з металу коване, похмурі густі брови, розсипана грива волосся. І ця складка біля твердо стиснутих вуст. Тепер я зрозумів, чому мені не хотілося під час першої зустрічі зв'язуватися з цим чоловіком за життя. Бо я знав, що він у цьому житті натворив. І не твердість була в цьому прикусі, а нелюдська жорстокість і впевнена в собі до кінця зрадливість.

Брехнею була рука, що лежала на ефесі меча.

— Вона на Євангелії лежала, — ніби відповідаючи моїм думкам, сказав ксьондз.

Я отямитися не встиг, як рука Жиховича блискавкою злетіла в повітря. А потім він завдав нищівного удару киркою по цій мармуровій трупно-зеленій руці.

Мармур пирснув шматками в усі боки. Я ледве встиг перехопити руку отця Леонарда перед другим ударом. В обличчя, яке мені так нагадувало щось. Обличчя, окреслене, мічене у своїй безпринципності й бездушності ніби самою епохою. Та й чи однією його епохою? Зачерствіле, безжалісне зміїне лице.

Мені ледве вдалося впоратися з ним. Бо у своєму збудженні та агресивності він ніби набув силу добрих десяти чоловік. І, мабуть, з десятьма міг би дати собі раду. Я забув, як цей стан називають медики. Афект? Ні, є інше слово. Але все-таки мені пощастило вгамувати цей вибух несамовитої сили. І я подумав, як працювали б оці його селянські, звиклі до праці, жилаві руки. Подумав зовсім в дусі одного з наших поетів.

— Побійтеся бога, — вигукнув я, борючись із ксьондзом. Але він уже зів'яв. На місце вулканічного сплеску надзвичайної сили прийшов спокій. Як завжди в таких випадках.

— Що ви робите? — вже тихіше сказав я. — Це ж коштовність.

— Коштовність не буде гіршою від невеличкої вибоїни… І навіть з більшою цікавістю дивитимуться на неї роззяви.

Він пішов у якийсь закуток лівого нефу і спинився перед оббитими кутим залізом дверима. Дістав з кишені великий ключ. Відімкнув двері, які відчинилися з легким рипом, відкривши очам сходи, що збігали вниз. Він не запросив мене з собою, але й не проганяв. Тому я також почав спускатися на невеликій відстані за ним. Він ішов, ніби його хтось вів, і все бурмотів:

— Очистити… Геть… Геть…

З усіх саркофагів один був з того ж самого мармуру, на колір майже як зеленуватий нефрит. Віко на ньому було долоні на дві завтовшки і, видно, важке. І саме під це віко ксьондз загнав гострий з одного боку лом.

— Ось тобі й подвижник.

— Поб'єте.

— Байдуже. Це не життя людське розбити. Допоможіть.

Ми налягли щосили. Зрештою віко піднялося і відсунулося сантиметрів на тридцять-сорок. Я все ще не розумів, що він збирається робити.

— Ще. Ще. Шкода, що не розколошматив хоча б мармурову пику.

Світло з чотирьох невеликих віконець, що навскоси, згори вниз, вели в підземелля, падало на його суворе, раптом ніби всохле обличчя.

— Я доб'юся, щоб його викинули звідси, цю морду, — у нього знову був вигляд навіженого: фанатичний рот і великі, волого виблискуючі очі. — І так скільки часу повітря псував. Стовп віри. Засновник храму, фундатор костьолу. Антихрист!

— Зупиніться, — тільки тут здогадався я. — Не треба. Це ж оскверніння праху.

— Так, — він водив осклянілими очима, — смертна кара за смерть… убивство однієї душі… з трьох. Так, оскверніння праху. Тільки гадаю я, що це рідкісний випадок, коли поганець той, хто не опоганить прах. Такий прах! Не місце тут цьому калові. Ой пане мій, Єзус! — Він розіслав на підлозі ряднину. — Я знав досі один випадок такого вчинку, такої відплати. Прах Мартинова[65]… Відплата божа… Закон… Не думав, що другий випадок тут, що мені доведеться брати участь. — Опустив голову. — Зрештою, ваша присутність… Я не потребую її тут.

Я не змусив себе довго просити. Вийшов і пішов до огорожі костьолу.

Вдалині було видно став, трохи ближче кучеряві купи дерев навколо замку. Ще ближче дорога і зліва од неї дуже заболочена низинка. Чи дуже заросле болото? Мені важко сказати. Була ця улоговина нижча від рівня річечки. Принаймні зараз, коли вже кілька днів стояла спека. І тому в оту болотявину мляво й ліниво текли краплі рудої чи то води, чи то грязі. Але все одно дивитися навколо було веселіше й приємніше. Досить з мене було за ці дні підземелля: усіх цих катакомб, склепів, темниць, скелетів.

Я вийшов за браму і сів на лаву під липами. Думалося щось усе про погане. Що ось і закінчилися мої пошуки, а все одно залишається почуття якоїсь незавершеності, ніби закінчив алфавіт десь на трьох його чвертях. І ще думалося про липи, що ось уже скоро їм цвісти. І згадався герой якогось твору, кімнатний інтелігент, який цілий день ходив по квартирі і обурювався з того, що от десь коти напаскудили, а він ніяк не може розібратися де. І тільки увечері додумався, що це зовсім не коти в квартирі напаскудили, а це на вулиці липи зацвіли.

Жихович з'явився десь хвилин за сорок, кинув до ніг згорнуту ряднину і сів поруч зі мною. Видно, не стільки перепочити, скільки зробити ще одну — і наступальну — спробу виправдатися, правдивіше, переконати у своїй рації. Я знав, що було загорнуто в ряднину. Кістки й череп. Вигріб-таки їх у марному невгамовному гніві. Ніби продовжуючи свої думки, тихо сказав:

— А я то думаю, а я то боюся, що даремними були молитви, які люди возносили на цьому місці багато століть. Тому що це падло лежало тут. Як молитви в корчмі, як молитви на гноїщі, даруй мені мати Гостробрамська.

— Навіщо ви це? — спробував заперечити я. — Хіба йому