Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Так. Але…

— Ніяких «але». Я тобі потім поясню. Я йду до Прімітіво.

Ансельмо був поряд, і він сказав йому;

— Viejo, ти залишайся тут, з Агустіном і кулеметом. — Він говорив повільно, не поспішаючи. — Стріляти не можна, поки кавалерія не в'їде в цю розпадину. Якщо вони тільки покажуться, як оце недавно, чіпати їх не треба. Якщо доведеться стріляти, міцно тримай триногу й подавай йому диски.

— Добре, — сказав старий. — А Ла-Гранха?

— Підеш пізніше.

Роберт Джордан подерся вгору по сірих каменях, відчуваючи під пальцями їхню вогкість щоразу, як підтягувався на руках. Сніг, що їх укривав, швидко танув на сонці. Верхівки каменів уже обсихали, і, спинаючись угору, він оглянувся і побачив сосновий ліс, довгу галявину за ним, далі спадисту долину, а за нею — високі гори. Нарешті він дістався до заглибини між двома великими каменями, де влаштувався Прімітіво, і той сказав йому:

— Вони напали на Глухого. Що будемо робити?

— Нічого, — сказав Роберт Джордан.

Звідси стрілянину було виразно чути, і, подивившись уперед, він побачив далеко, на крутому схилі за долиною, кавалерійський загін, що виїхав із лісу і тепер прямував засніженим схилом на гору, в напрямку стрілянини. Довга, подвійна вервечка вершників чорніла на снігу. Він бачив, як вона досягла гребеня пасма й зникла між деревами.

— Ми повинні їм допомогти, — сказав Прімітіво. Голос його був хрипкий і глухий.

— Це неможливо, — сказав Роберт Джордан. — Я цілий ранок боявся цього.

— Чому?

— Вчора ввечері вони пішли красти коней. Сніг перестав падати, і їх вистежили.

— Але ми повинні їм допомогти, — сказав Прімітіво. — Не можна кидати їх напризволяще. Це наші товариші.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Ми нічого не можемо зробити, — сказав він. — Якби ми могли, я зробив би все.

— Туди можна дістатися згори. Ми можемо взяти коней і обидві maguines. Ту, що внизу, і твій автомат. І піти їм на допомогу.

— Послухай, — сказав Роберт Джордан.

— Я ось що слухаю, — мовив Прімітіво.

Стрілянина долинала безперервними хвилями, що набігали одна за одною. Потім розляглися вибухи ручних гранат, важкі й глухі в сухому тріскотінні кулеметів.

— Вони пропали, — сказав Роберт Джордан. — Вони були пропащі вже тоді, коли перестав падати сніг. Якщо ми підемо туди, то ми теж пропащі. Нам не можна розпорошувати сили — у нас їх і так мало.

Щоки Прімітіво, його верхню губу й шию вкривала шпакувата щетина. Обличчя в нього було пласке і майже брунатне там, де не було щетини, ніс перебитий і приплюснутий, сірі очі сиділи, глибоко. Дивлячись йому в обличчя, Роберт Джордан побачив, як щетина сіпається біля кутиків його уст і на борлаку.

— Ти тільки послухай, — сказав Прімітіво. — Їх там убивають.

— Так, якщо улоговину оточено з усіх боків, — сказав Роберт Джордан. — Але, можливо, комусь пощастило вибратися.

— Ми могли б підійти і вдарити з тилу, — сказав Прімітіво. — Візьмімо коней і рушаймо вчотирьох.

— А потім що? Що буде, як ми вдаримо з тилу?

— Ми з'єднаємося з Глухим.

— Щоб загинути там? Подивися на сонце. До вечора ще далеко.

Небо було високе, безхмарне, сонце пекло їм спини. На південному схилі по той бік галявини, що лежала під ними, оголилися довгі смуги чорної землі, а з сосон весь сніг опав. Камені, мокрі від розталого снігу, ледь парували на осонні.

— Ти мусиш із цим змиритися, — сказав Роберт Джордан. — Нау que aguantarse. Такі речі бувають на війні.

— Але невже ми нічого не можемо зробити? Зовсім нічого? — Прімітіво дивився йому в очі, і Роберт Джордан знав, що той довіряє йому. — А ти не міг би послати тільки мене й ще кого-небудь із тим маленьким кулеметом?

— Це б нічого не дало, — сказав Роберт Джордан.

Йому на мить здалося, наче він побачив те, що виглядав, але то був яструб, який сковзнув із вітром униз, а потім злинув угору понад пругом далекого соснового лісу.

— Це нічого не дало б, навіть якби ми пішли всі,— сказав він.

Стрілянина в ту хвилину посилилася, й частіше залунали глухі, важкі вибухи ручних гранат.

— Ох, туди його в бога! — сказав Прімітіво, вкладаючи всю душу в лайку; в очах у нього стояли сльози, щоки сіпалися. — Ох, туди їх і розтуди в бога й пречисту діву!

— Заспокойся, — сказав Роберт Джордан. — Незабаром і тобі доведеться битися з ними. Дивись, он іде Пілар.

Жінка піднімалася до них, насилу деручись по скелях.

Щоразу, коли вітер доносив відгомін бою, Прімітіво лаявся.

— Туди їх і розтуди! Ох, в бога й пречисту дівуї

Роберт Джордан спустився трохи нижче, щоб помогти Пілар.

— Qué tal, жінко? — спитав він, узявши її за обидві руки й підтягуючи вгору, коли вона важко перелазила через останній камінь.

— Ось твій бінокль, — сказала вона й зняла з шиї бінокль на ремінці.— Отже, вони добралися до Глухого?

— Так.

— Poble, — сказала вона співчутливо. — Бідний Глухий.

Вона ще відсапувалася після важкого підйому і, тримаючись за руку Роберта Джордана, міцно стискаючи її в своїй, роздивлялася довкола.

— Як там, по-твоєму?

— Погано. Дуже погано.

— Гадаєш, що він jodido?[96]

— Мабуть, що так.

— Poble, — сказала вона. — Певно, через отих коней?

— Очевидно.

— Poble, — сказала Пілар. І потім додала: — Рафаель намолов мені казна-чого про якусь кінноту. Що тут було?

— Спершу роз'їзд, потім частина ескадрону,

— Де, в якому місці?

Роберт Джордан показав їй, де спинявся роз'їзд і де стоїть замаскований кулемет. З того місця, де вони стояли, видно було тільки один черевик Агустіна, що стирчав із-під гілля.

— А циган запевняв, ніби вони під'їхали так близько, що дуло кулемета вперлося передньому коневі в груди, — сказала Пілар. — Ну й поріддя! Бінокль ти забув у печері.

— Ви спакували речі?

— Все, що можна забрати. Про Пабло нічого не чути?

— Він проїхав хвилин за сорок раніше від кавалеристів. Вони подалися слідом за ним.

Пілар усміхнулася. Вона ще трималася за нього. Потім пустила його руку.

— Їм його не бачити, — сказала вона. — Ну, а як же з Глухим? Ми нічого не можемо зробити?

— Нічого.

— Poble, — сказала вона. — Я дуже його любила. Ти певен, що він jodido? [97]

— Так. Я бачив багато вершників.

— Більше, ніж було тут?

— Ще цілий загін. Вони їхали туди.

— Ти послухай, що там коїться, — мовила Пілар. — Poble, poble Глухий.

Вони прислухалися до стрілянини.

— Прімітіво хотів піти туди, — сказав Джордан.

— Ти що, з глузду з'їхав? — сказала Пілар пласковидому чоловікові.— І звідки в нас береться стільки locos? [98]

— Я