Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Танґо смерті 📚 - Українською

Читати книгу - "Танґо смерті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Танґо смерті" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 102
Перейти на сторінку:
Місце прописки — Львів, вулиця Князя Мстислава, 6. Спеціальність — учитель танців. Одружений, двоє дітей. Так?

— Так, — кивнув чоловічок і спробував зосередитися, зрозумівши, що оце нарешті й почався справжній допит.

— То розкажіть мені, що з вами трапилося. Як ви потрапили на Кульпарків. У вас виявили роздвоєння особистості?

Чоловік здригнувся і провів долонею по обличчі.

— Яке роздвоєння? Нема жодного роздвоєння!

— Ось тут написано: видає себе за Зельмана Мількера, єврея, який загинув у Янівському концтаборі.

— Е-е, перепрошую… це не зовсім так. Ні, я не перестав бути Цибульком Володимиром Петровичем. Я лише збагатився, якщо так можна сказати, на ще одну свідомість… Я раптом відкрив у собі знання, яких досі не мав — я можу з усіма деталями розповісти про довоєнний Львів. Назву вам усі ціни в усіх крамницях, де, що, на якій вулиці стояло. А хочете — заведу на місце концтабору і покажу, де який барак був? Ви розумієте, яка з мене може бути велика користь? От я з цим і завітав у міськраду. Мовляв, готовий попрацювати для історії міста. Ну, і тут почалося… Спочатку журналісти, телевізійники, а відтак — санітари… І забрали мене якраз тоді, коли я дізнався, що мій небіж вижив…

Книш уважно його слухав і поступово нахмурювався.

— Ага, то ви таки маєте себе за Зельмана Мількера?

— Ні-ні, що ви. Я Цибулько Володимир Петрович. А Зельман Мількер — це моє друге «Я». Ну, от як у вас. Перше ваше «Я» — підполковник СБУ, а друге — сім'янин, батько родини. Ці ж обидва «Я» не перехрещуються? Правда? От і в мене так. Вони в мене існують паралельно. І не конфліктують. Я маю безліч доказів, що не брешу. От, наприклад… У вересні 1939-го я як член КПЗУ, нехотячи, отруїв вісьмох бійців Червоної армії.

Книш витріщив очі.

— Так-так, нехотячи. Я лише прикрасив квітами кімнату, у якій вони спали після перепою. Але квітів виявилося забагато. От ми і поховали їх у двох могилках у вигляді жи… пробачте, євреїв, як тепер прийнято казати. Можу могилки показати. Пора б уже там якусь тумбу червону встановити. А хочете, я вам на їдиші прочитаю вірш Іцика Манґера*? Я ще зі школи пам'ятаю.

Роздвоєний Цибулько уже навіть наморщив чоло і наготовився декламувати, коли його зупинив Книш:

— Стривайте. Поясніть мені одну річ. Коли ваше друге «Я» вели на розстріл, що воно перед смертю чуло?

— Що чуло?.. — чоловічок замислився. — Що чув… Та йой! Крики і ридання — от що я чув. Нас було кілька тисяч, розстрілювали партіями, і жінок, і дітей… Усі плакали, скиглили, дітей намагалися заспокоїти… Страхіття…

— І це все, що ви чули?

— Ще кулеметна черга була. Це останнє, що я почув.

— А музика? Музика була?

— А-а, музика? Ну, звісно ж — оркестра грала. Але, знаєте, вона грала постійно, безперестанку. Ніхто вже й уваги не звертав. Це вже як шум вітру чи шелест дерев.

— Чи не можете пригадати, що саме грала оркестра?

— Марші якісь… Вільгауз*, наш комендант, дуже марші любив.

— А танґо?

— Танґо… було й танґо… Це вже Рокіта наполягав, аби танґа грали. Тож і небіж мій там грав — Йосько! Ви б нас звели докупи, то я б вам відразу довів, що не брешу.

— Добре, — сказав Книш, закурив і постукав запальничкою по столу. — Тепер пригадайте момент, коли ви усвідомили, що в вас вигулькнуло оте друге «Я».

— Я й сам не знаю. Ото йду собі вулицею, іду, аж раптом — бац! — і клямка! Я вже не той, ким себе вважав стільки років. Тобто той, але не зовсім.

— Ви щось почули в той момент? Може, якісь звуки…

— Звуки… Мене ледь джип не переїхав. «Міцубісі-паджеро». Коли він забібікав, я аж підскочив. А, між іншим, переходив на «зелене». Це мене вивело з рівноваги, перед тим я почувався цілком спокійно, думав собі про щось приємне. А коли перейшов вулицю, відчув, як у мене тиск підскочив. Не знаю, чи ви чули, що «паджеро» на латиноамериканському балаку означає «підарас». Мене всього аж затрясло від люті. І отоді це сталося, я хотів було гукнути йому вслід: «Ти, паджеро!», а закричав щось зовсім інше: «Мамзер!* Мішіґін!» Уявляєте? А тут раптом чую — щось напливає на мене… Так, знаєте, ніжно-ніжно, щось мене вгортає, мов лялечку шовкопряда… Я завмер і тоді усвідомив, що грає скрипка. Я, звичайно, музику люблю, але ніколи не прислухався до вуличних музикантів. А тут завмер, стою і вбираю її в себе, як сонячну ванну.

— А хто грав? Бачили?

— Ні. Скрипка грала десь оддалік. Я навіть не знаю, звідки долинала музика — з вулиці чи з відчиненого вікна.

— Де це було?

— Якраз біля церкви Анни.

— Ближче до Клепарівської?

— Так, я саме перейшов на той бік вулиці. І тоді, власне, став іншою людиною. Якась сила потягнула мене на Замарстинівську, бо я був переконаний, що живу якраз там, але коли застукав у двері мого помешкання, то побачив незнайомих людей. Тоді я домізкував, що щось тут не так. Я вибачився, вийшов, обнишпорив кишені і, на щастя, знайшов неоплачену квитанцію за газ. Тоді я подався за вказаною адресою і потрапив додому. А відтак посипалися на мою голову всі інші клопоти. Ви ж бачите, що я не божевільний? Поговоріть, щоб мене виписали. Якщо ви наполягаєте, я можу тримати оці нові свої знання при собі. Єдине, що хотів би, — це зустрітися з Йоськом. Моїм коханим небожем.

— І що ви йому скажете? Що воскресли, як Лазар?

Книш підвівся, узяв папку під пахву і попростував до дверей, а чоловічок кричав йому вслід:

— Не залишайте мене тут! Не залишайте! Я готовий усе забути! Чуєте? Усе! — і пошепки додав: — Крім мого коханого Йоселе…

Y

Тепер скористаюся зі щоденника Йоська і старанно перепишу те все, що відбувалося у місті, коли я сидів у цюпі. Йосько, якого мали арештувати, як і Лію, сховався на стриху і просидів там цілий місяць.

«Удосвіта 22 червня 1941 року Львів почав знову, як і у вересні 1939-го, стрясатися від вибухів, у небі загуркотіли німецькі літаки, і бомби впали на вокзал та Скнилівський аеродром, поліг у руїні пасаж Міколяша з двома десятками глядачів, що перебували в кінотеатрі, хоча летуни цілилися на Головну пошту, але схибили, і на додачу знищили ще й церкву Святого Духа біля пошти, а разом із нею ще три

1 ... 88 89 90 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танґо смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танґо смерті"