Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

248
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 100
Перейти на сторінку:
утримати на цьому етапі. От тільки сумніви не давали спокою, часом не просто залазили в душу, а безжально її шматували.

– Невдовзі чекайте від червоних якихось повідомлень, – озвучив «батьку» свої припущення. – Думаю, вони вже все вирішили, – відчував, що той наступний виток боротьби вже розпочався.

І чекати довго не довелося – уже за декілька днів їм запропонували вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил.

– А що, не вгадав хіба? – нагадував Махну про ту розмову. – Якщо не добили нас тут, зроблять це там, а потім повідомлять, що Революційна повстанська армія Махна славно загинула в боях із ворогами революції.

– Твоя правда, – погоджувався «батько». – Ми за них майже всю роботу зробили, а вони тепер застерігають: якщо не погодимось, з нами будуть розмовляти іншою мовою, – нервуючи, він ходив по хаті, часто спиняючись. – Це Фрунзе ніяк не може заспокоїтись. На нього Дзержинський тисне, а той підступний інтелігент нас колотить. – Я гадав, що ми з ним урешті-решт порозуміємось, бо я шість, а він вісім років відсидів у в’язниці. Виходить, я дурень, раз на таке сподівався, – обвів усіх здивованим поглядом. – Правда, в дурні пошився ще задовго до Кримської операції, коли сам двічі мав можливість його убити. Тоді я дав йому вислизнути, а він тепер дає мені пожити лише до двадцять шостого. Ти ба який! – аж плечима стенув, дивуючись. – А такого ти не хотів! – показав у вікно свою дулю. – Не спиться йому дорогою, їде та накази складає. Наш у Мелітополі підписав, – усе не міг заспокоїтись. – Чимало червоних командирів у мене в гостях були, за столом сиділи, говорили і пили горілку як нормальні люди. А цей розумник із Туркестану вирішив, що він вище всіх, – усе швидше кульгав по хаті, не знаходячи собі місця. – Тільки коли нам не даси пожити, то й тебе на той світ відправлять. І не хтось інший, а свої, бо ти, й правда, високо береш.

Невдовзі у тій самій хаті Махно зачитав і наступний наказ того червоного полководця, якого за організацію Кримської операції стали називати великим:

– У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а зброя передана до державних складів. Закликаю всіх діяти сміливо, рішуче і нещадно. Лозова. Це наступне місто, куди добрався наш переможець Колчака, уральських козаків та Врангеля, – на тому «батькова» голова нагнулася майже до грудей. – Прибуде в Харків, може, ще щось напише, – навіть намагався усміхнутися.

Він і в цьому не помилився, бо вже наступного дня вийшло повідомлення центрального управління Надзвичайної комісії при Раднаркомі під назвою «Зрада махновців». У тому брехливому документі йшлося про те, що махновці з перших днів угоди тільки й думали, як завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Прочитавши його, Махно вирішив додати:

– Ще нехай допишуть, скільки агентів «надзвичайки» було заслано в Гуляйполе тільки за останні десять днів. Одні повинні були закидати нас бомбами, інші – виявити місцезнаходження моє та членів мого штабу, а карний злочинець «Яшка дурний» просто на мітингу в одному селі мав випустити у мене кулю, зарані отримавши від чекістів тринадцять тисяч миколаївських і радянських. Думали, що Махно ликом шитий, а й ні – наша контррозвідка всіх зловила і всіх розстріляла. Останніх учора піймали, і вони на допиті зізналися, що наступу радянських частин слід чекати не двадцять шостого листопада, а напередодні, – тепер він був зібраний, як ніколи. – Може й так бути: раптово нападуть, як і ми любимо, – його погляд знову бігав від одного командира до другого, шукаючи поради і підтримки. – До того, думаю, вдарять по нашому кримському угрупуванню, яке й досі біля Сімферополя, а потім по штабу і реввійськраді, яка в самому місті. Може, й сьогодні таке зробили, бо цілу ніч щось погане верзлося. Якщо так, то багатьох розстріляють, а ми нічим не зможемо допомогти, – і знову його розгублений погляд кидався в різні боки. – Чи вже поминати пора?.. – різко спинившись, глянув на ікони, які висіли на покуті його хати. – Нехай тільки спробують! – закричав, погрожуючи кулаком.

Коли настав вечір двадцять п’ятого, «батько» дійшов думки, що червоні справді їх лякали. Він довго сидів із членами свого штабу, і чи від того, що покращилося його здоров’я, чи від декількох випитих чарчин був у занадто піднесеному настрої. З великим запалом оголосив, що війна із зовнішніми і внутрішніми ворогами закінчена, і тепер на бік махновців перейдуть численні частини Червоної армії. А побачивши здивовані очі своїх командирів, додав майже пошепки, що мироновці, тобто 2-га кінна армія, уже давно називають себе махновцями, збираються й декілька частин стрілецьких дивізій. А коли став говорити, як посилена армія повстанців рушить на Харків, за ним розгорне наступ і на Москву, багатьом здалося, що після тривалої хвороби, великого розчарування та випитого самогону він просто сам не свій.

Зібралися розходитись, уже коли було далеко за північ, та все ж дослухали «батька», аби він не розсердився. Повертався й Савонов на станцію Пологи, де його поповнений 4-й полк на своєму відтинку прикривав Гуляйполе. Після поранення Григорій і досі не міг їздити верхи, тож сидів у тачанці та куняв, бо й тиф не поспішав його покидати. Трохи проїхавши, різко спинився – здалося, десь неподалік заіржали коні. Навіть хотів припасти до землі, аби краще почути, але ліньки було вставати. Коней ще в дитинстві за версту чув, а ціле військо і за п’ять, однак тепер не певен був, що своїми вухами й за триста метрів їхнє гупання об мерзлу землю вловить, бо проклята хвороба таку тріскотню в голові влаштувала, що й до свого рисака дослухатися доводилось.


Хтось, може, й хропака давав тієї ночі, а Махнові не спалося майже до ранку. І тільки-но задрімав, як його розбудили свої ж вершники поганою звісткою: червоноармійські частини оточили Гуляйполе з усіх боків. У цей час його «синки» вже давно працювали – вантажили на підводи різний скарб, а особливо цінний ховали в землю або на дно діжок з капустою. Тож, схопившись, «батько» розгубився. Знав, що будуть зіткнення з Червоною армією, знав про намічений день, але чомусь не вірив. Думав, що все розпочнеться трохи пізніше. Тепер, заклавши руки за спину, швидкими кроками міряв кімнату та зиркав у маленьке віконце. Під стінами сиділи його командири, чекаючи на

1 ... 88 89 90 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"