Читати книгу - "Дожити до весни"

Уявляєш ситуацію, в якій я опинилася? Але що б там хто не говорив, я усвідомлювала, що ні про яку плутанину в тій нью-йоркській супер-пупер-лабораторії не йдеться, що так воно і є – Адам Вольський не мій батько. Даремно, отже, рвалася до Америки. Хоча… Може, й недаремно. Принаймні, мені вдалося познайомитися з цікавою людиною та дізнатися історію твого кохання, про яке ти ніколи мені не розповідала. А ще я побачила картину “Єва з яблуком”, написану з тебе тоді, коли ти мала стільки само років, як я тепер. Вона висить у будинку Вольських. Якою ж ти гарною була, мамусю! Втім, ти й зараз гарна, але по-іншому.

Виходить, що Славків батько обдурив мене. Він такого на тебе наговорив… Неважко здогадатися, чому. Ну не хоче Зубков, щоб ми зі Славком були разом. Не хоче й край! От і вигадує. Славка налаштовує проти мене й тобі через мене мстить. Адам сказав, що то все вигадки і маячня, що розійшлися ви з ним, бо так склалися обставини, і що це він впродовж двадцяти років почувався винним перед тобою. І все ж цікаво, як багато ще я не знаю про тебе? Я не дорікаю, звісно, це право кожної людини – мати свої таємниці, не виставляти напоказ якісь найсокровенніші, найінтимніші сторінки свого життя. Але дуже сподіваюся, що в тебе виникне бажання поділитися зі мною, бо мені хотілося б почути все про тебе від тебе самої. Знаю одне: хто б там не був моїм батьком, ти – моя мама, ти мене виростила і я люблю тебе.

Адам звів Славка з якимось професором, який дуже зацікавився його математичними здібностями та навіть підшукав йому пов’язану зі Славковою науковою темою роботу. Я поки що допомагаю Кет у її крамниці. Нам тут непогано. Але страшенно хочеться додому. Мабуть, я не та вербова гілочка, яка здатна прижитися на будь-якому ґрунті, куди б її не встромили, – мені потрібен мій, рідний. Поки що побудемо тут. Славко думає трохи заробити, щоб не залежати від батька, з яким вони зовсім розсварилися. Та й мені цього вересня не вдасться продовжити навчання в університеті. Чекаємо на маленького. Як би ти назвала внука, люба бабусю? Лукою? Ярославом? Данилком? Олександром? Мені всі чотири імені дуже подобаються. І Славкові також. Хочемо, щоб ім’я вибрала саме ти. Про це ми з тобою ще поговоримо. Тільки відгукнись! Не ховайся! Не зникай!

Обіймаю тебе міцно-міцно й цілую тисячу разів!

Чи то жіноча логіка трохи схибила й підкинула черговий вибрик, чи то її раптом узагалі не стало. Щойно ж дізналася, що цей чоловік щось приховує від неї, що, вочевидь, веде якусь свою таємну гру, щойно вирішила, що завтра вранці піде з його дому – по-англійськи, без «до побачення» чи «прощай», а в голові – родзинки та кориця: треба обов’язково додати їх до сиру. Вже й сама не знала, чому так на тих налисниках затялася: чи тому, що їх Іриска завжди просила, чи щоб він запам’ятав.

Викликала таксі, попросила підвезти до найближчої крамниці, де продають приправи до тіста. Таксист байдуже пробурмотів, що він не пекар, не кондитер і поняття не має, де дружина ті приправи купує. Хіба підвезе до міського базарчика – там усе мусить бути. Коли ж повернулися, кинув на пасажирку іронічний погляд і гмикнув:

– А родзинки у вас, пані, вважайте, золоті вийшли. Що, ніяк без них не можна було чи у вас грошей кури не клюють?

– Ще й як клюють! – сказала. – Тільки гроші й клюють, бо зерна немає за що купити.

Він довго перетравлював її відповідь, але, здається, так і не дотумкав, що вона означає.

Дмитро спочатку дорікнув: навіщо було так довго біля плити стояти, не варто їй іще напружувати ногу, та й мороки стільки. Однак Анабель не могла не помітити, як він втішився: це ж вона для нього старалася! Наминав, прихвалював і задоволено всміхався: він такої смакоти ще ніколи не куштував. Навряд чи говорив правду, але їй було приємно. Сам прибрав зі столу, вимив посуд. Ніби ненароком торкнувся теплою долонею до її руки. Чи ж ненароком? Глянув запитально. Вдала, що не вловила того погляду. Уявила, як він завтра повернеться з роботи, поставить автівку до гаража, вийде звідти з букетиком квітів, відчинить двері до будинку, покличе її і, мабуть, не зразу здогадається, що його інопланетянки вже немає, зникла, як летюча комета. Тільки коли підніметься нагору й побачить, що валіза зникла, зрозуміє все. Що буде далі? Розсердиться? Засмутиться? Захандрить?

Не хотіла, щоб сердився. І засмутити його не хотіла. Нестерпно було навіть думати, що йому може бути боляче. Ну що за дурна ситуація? Як із неї вийти?

Новини дивилася неуважно, сприймала п’яте через десяте.

– Щось сталося, інопланетянко? – Дмитро вимкнув телевізора й стривожено подивився неї.