Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Ви дуже люб’язні. Справді, мої картини вражають з першого погляду. Звичайно, я вклав у них своє бачення світу, і це може трохи спантеличити…

— Це напрочуд цікаво. Так незвично! Надзвичайно оригінально. Ідея просто захоплююча.

— Та це ж ціла епоха в живопису! — вигукнув хтось із репортерів. — До речі, ви читали сьогоднішні «Вільний день» та «Француза»?

— Ні, ще не читав, — відказав Пуар’є, аж зашарівшись від хвилювання.

— А почитайте лишень оцю статтю, — сказав журналіст, простягаючи художнику «Вільний день». — Це буде для вас приємна несподіванка.

Та не встиг Пуар’є перебігти очима й кількох рядків, як обличчя в нього змінилося. Він зблід, чоло вкрилося росинками поту. Що далі він читав, то дужче обличчя його перекошувалося від люті. Чекаючи на враження, яке справить стаття на художника, й сподіваючись побачити, як його обличчя розквітне в радісній усмішці, журналісти спершу сприйняли ту лють за вираз щирого подиву. Але Пуар’є про них забув.

— Це неймовірно! — заревів він, жбурляючи газету геть. — Що за свинство, що за дурний жарт?!

— Це не жарт. Ми самі в цьому пересвідчилися. Лецвітові картини прекрасні й поживні.

— Чхав я на них! Навіть якщо все, що тут написано, й правда. Однаково я вважаю Лецвіта нікчемою, нездарою, манірним і обмеженим богомазом. Ніхто не знає його краще за мене! Та повік він не намалює нічого путнього! Звичайно, йому поталанило — він знайшов дурнів, які дозволяють себе морочити. Але мене він не ошукає!

Після цих несподіваних слів серед журналістів пробіг обурений шепіт. Пуар’є зрозумів, що перебрав міру, і спробував опанувати себе.

— Певно, Лецвіт зробив відкриття. Що ж, чоловік він винахідливий. Але до чого тут живопис? А втім, цей рецепт, мабуть, з більшою вигодою можна буде використати в інших галузях. А щодо живопису, то це лише трюк, щоб привабити публіку.

— Отже, ви вважаєте, — озвався хтось із журналістів, — що творче натхнення до цього чуда не має ніякого відношення?

— Та що може бути спільного між творчим натхненням і харчуванням? Це просто нісенітниця! Хоч я завжди додержувався думки, що в галузі харчової промисловості Лецвіт має добитися видатних успіхів.

Та хоч як Пуар’є себе стримував, йому так і не пощастило приховати свою ворожість і роздратування. Журналісти більш ні про що не розпитували. Кинувши художникові кілька ущипливих зауважень і назвавши його «вельмишановним академіком», вони попрощалися.

По обіді Лецвіт послав одного з хлопчиків, що гралися на вулиці, купити йому вечірніх газет. Найбільше місця в них було відведено дивовижній події цього дня. Так Лецвіт дізнався, що як тільки відчинили Гермесову крамницю, до неї ринула велетенська юрба. Перед вітриною, в якій знов було виставлено «Дівчинку в жовтому», зібрався такий натовп, що довелося викликати поліцію, аби навести сякий-такий лад. Чутка поширилася надзвичайно швидко, і з усіх кінців міста до крамниці почали стікатися голодні, не рахуючи просто цікавих. В останньому повідомленні з місця події ішлося про тисняви, які утворилися на вулиці Боесі та на сусідніх вуличках. Розповідали газети і про якогось чоловіка, що надибав невеличке Лецвітове полотно в одній із художніх крамниць на лівому березі й придбав його за вісімсот п’ятдесят тисяч франків. Якась лівацька газета бідкалася з приводу того, що живопис, який міг би підтримати стражденну людність, став здобиччю «сильних світу цього». Лише в крамниці Гермеса, зауважував автор статті, зібрано стільки картин, що стало б годувати щодня тисячі голодних і повертати їм сили й здоров’я. Про від’їзд Лецвіта до Америки писали з багатьма застереженнями. А взагалі преса мала підозру, що слуга за розпорядженням Лецвіта охороняв спокій свого господаря. Однак ніхто не здогадався, що сам господар видав себе за слугу.

Найбільше Лецвіта зацікавила розповідь про те, як журналісти відвідували майстерню Пуар’є. «Вільний вечір» писав: «Нам порадили піти до художника Пуар’є — то, мовляв, найліпший Лецвітів приятель. От ми й подалися до його майстерні. «Найліпший приятель» змусив нас чекати не менше десяти хвилин — певно, щоб дати нам змогу намилуватися його власними полотнами! На жаль, вони нам швидко набридли. Аж ось зволив вийти і сам пан художник: обличчя набрякле, під очима синці. То й був «найліпший приятель». Не давши нам і рота розтулити, він почав вихваляти свої картини й пояснювати, який же він великий митець. «Мої картини! Мої картини!» Тільки й чути було що «мої картини». Мені все ж таки пощастило пояснити, чого ми прийшли. Сумніву не було, нашу появу в своїй майстерні, та ще й у такий ранній час, Пуар’є витлумачив по-своєму: вирішив, бідолаха, що став героєм дня! Розчарування його було таке прикре, що він, не тямлячись від злості, виказав нам усе, що думає про Лецвіта насправді. З потоком лайки, гніву й жовчі він вилив усю ту заздрість і люту ненависть, що їх велич генія викликає в сірої посередності. Він нам наговорив, що Лецвіт — це нікчема, невдаха без найменшої крихти таланту. «Найліпший приятель» виявився підступним приятелем».

Відчуваючи докори сумління, Лецвіт дочитував статтю. Коли це до майстерні постукали. Не встиг він нічого сказати, як двері відчинила старенька бабуся. Вона ввійшла до майстерні й сварливо запитала:

— Це ви пан Лецвіт, так? То правду кажуть про ваші картини? Я ось голодна!

Художник усадовив її перед «Гармоністом».

— Вам це нічого не варто, — промовила стара. — Коли я була молода, то мусила працювати, щоб заробити на хліб. А тепер, як бачу, досить лише награмузляти картинку! Ви на цьому, видко, ще й наживаєтеся. Меблі у вас нівроку, та й по самому не скажеш, щоб бідували. Замолоду я заробляла п’ять су за годину і працювала по дванадцять годин на день, а то й більше. Тепер я отримую пенсію за старістю — рівно стільки, щоб вистачило на черствий хліб та воду з крана. Картки на м’ясо й масло мають тільки люди заможні. Для нас, старих, усе надто дороге. Життя нами гребує, навіть до свого передпокою не пускає. Коли попогнеш усеньке життя спину — знаєте, в тринадцять років я вже працювала в майстерні, — отож коли всеньке життя попогнеш спину й уже