Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

не маєш змоги далі працювати, коли з тебе висотали всі жили, то старості чекаєш, як манни небесної. Мрієш про тихе життя в теплій кімнатці зі старою кицькою, яка сумуватиме після твоєї смерті… Ніжитися, плести собі потроху, сидячи в зручному кріслі (адже соромно зовсім нічого не робити!), спостерігати з-поза розквітлої герані через вікно вуличну юрбу… А що насправді?! Нетоплена кімната, немає тельбухів навіть для мене самої, не те що для кицьки. Горщик герані — сто франків! Ти ба, а вони й справді поживні, оці ваші картини. Дивно, але я наче аж сп’яніла. Вам поталанило. Бути молодим, мати щодня що їсти…

— Заспокойтеся. Тепер і ви не голодуватимете. Я дам вам усе, що треба.

Лецвіт пішов углиб майстерні і зняв із цвяха невеличке полотно, на якому було зображене яблуко та склянка вина. Стара скоса стежила за ним, сердито підібгавши губи. Картину вона просто вихопила в нього з рук.

— Не дуже вона й велика, — різко зауважила стара. — Та й так добре. Дякую. Але дообідаю я все ж таки з вашої.

Вона знову втупилася в «Гармоніста», а тим часом у двері постукали. Лецвіт відчинив і побачив бідно вдягнену виснажену молоду жінку, яка тримала за руку блідого й аж наче очманілого хлопчика років семи-восьми. Жінка дивилась на художника боязко і з благанням, не знаючи, що сказати. Лецвіт запросив її до майстерні й підвів до одної з картин. Сторопілий хлопчик крутив на всі боки головою й задивлявся на все, крім картини. Нарешті якась деталь на ній привернула його увагу, він без зайвих слів зрозумів, що треба робити, й уже не гаяв жодної хвилини. Бабуся, що вже наситилася, тепер злими, колючими очима стежила за цими двома. А мати, не зважуючись сама скористатися з нагоди, тільки дивилась, як підкріплюється син, і скромно, аби переконати Лецвіта, що не зловживає його люб’язністю, розглядала шибки на вікнах.

— А ви ж чого не їсте? — підбадьорив її художник.

Вона вдячно всміхнулася до нього, нахилилась уперед, ніби збиралася кинутись на картину, і втупилася в неї ще жадібніше, ніж хлопчик. Довго дивився Лецвіт на ці дві тендітні постаті з вузькими, мов шийка в пляшки, плечима, на безкровні кощаві потилиці. А тоді приніс іще одну картину — невеличкий етюд із квітами, що його намалював два дні тому. Стара подибала за ним і прошепотіла:

— Не тринькайте своє добро на оті злидні! То нікчеми. Ледарі, нероби — ось вони хто. Зараз я їх сама вижену.

— Знаєте, мені так і кортить віддати їм вашу картину! — відрубав Лецвіт. — У вашому віці не варто перевантажувати шлунок.

Налякана стара притисла до себе картину й задріботіла, щось буркочучи, за двері. Коли мати з хлопчиком, нагодовані й забезпечені на майбутнє, теж пішли, Лецвіт замкнувся на ключ і вирішив нікому більше не відчиняти. «Скінчиться тим, що я не матиму й хвилини для роботи, — міркував він. — Так у мене скоро не залишиться жодного полотна». Та не встиг він узятися за пензель, як на сходах залунав тупіт багатьох ніг. У двері загрюкали кулаками. Почулися крики:

— Ану відчиняй, свинтусе! Ми ж знаємо, що ти не в Нью-Йорку. Та швидше, а то ми тобі покажемо, де раки зимують!

Сміючись, Лецвіт відчинив двері, і майстерня сповнилася веселим галасом. То прийшли його привітати монмартрські приятелі-художники. Вранці вони змовилися нічого не їсти і прийти о четвертій до нього на обід. З собою вони принесли квіти й шампанське. Майже всі — Лецвіта це розчулило і трохи засмутило — надягли свої найкращі костюми. Спершу гості, хоч і намагались поводитися за панібрата, губилися перед Лецвітом і ніяковіли, так ніби їхній друзяка враз став чужий і далекий. Та потроху вони оговталися, помітивши, що Лецвіт анітрохи не змінився. Ніяковість швидко зникла. Всі так розвеселилися, так розходились, що Жирафа захмеліла, не випивши й краплі вина, і знову виставила напоказ свої хлопчачі груди. Лецвіт завбачливо повідвертав усі свої картини лицем до стіни.

— Даруйте, — мовив він, — але мені треба збігати зараз в одній справі. За п’ятнадцять хвилин я повернусь, і одразу ж сядемо до столу. А поки що дуже прошу вас не розглядати моїх картин. Вони переб’ють вам апетит.

Він швидко піднявся нагору вулицею Верб, потім весело спустився на вулицю Габріель і постукав у двері майстерні в будинку № 97. Відчинив йому сам Пуар’є. Побачивши суперника, він аж здригнувся від несподіванки. Його очі, обведені жовто-чорними колами, налилися кров’ю.

— Чого припхався?

— Я прийшов попросити у тебе пробачення. То я послав сьогодні вранці до тебе журналістів. Я сказав їм, що ти мій найкращий приятель.

— Забирайся геть!

— Та годі-бо, ти ж мене не виженеш, коли я прийшов миритися. Я шкодую, що вранці так учинив. Я напишу до газет і все поясню. Якщо хочеш, напишемо разом. Згода?

Пуар’є не озивався. Він не підводив погляду від носаків своїх черевиків.

— Зараз у мене зібралися всі товариші. Але мені бракує тебе.

— Ну й розважайтеся собі на здоров’я, хіба ж я вам бороню! — відказав Пуар’є. — Але без мене. Це не моє свято.

Він так і стояв з похнюпленою головою. Вигляд у нього був дуже нещасний.

— Ось побачиш, ми напишемо до газет. І все відразу стане на свої місця. Я визнаю, що ставився до тебе по-свинськи й весь час тебе оббріхував. А й справді, ніяк не збагну: чого ми з тобою посварилися? Це тягнеться ще відтоді, як я мав майстерню на плавучій пральні. Стривай, мені здається, то сталося через Манетту — оту білявочку, яка тоді в мене жила. Вона ще трохи шепелявила й страшенно захоплювалася хінною настоянкою. Так, так, справді, через Манетту. Я подумав, що ти підбиваєш до неї клинці.

— Я вже гаразд і не пригадую, — відповів Пуар’є, ледь зашарівшись.

— Бач, який ти капосний, — розчулено мовив Лецвіт. — Я знаю, ти нишком відбив її в мене!

Пуар’є підвів голову й сором’язливо захихотів. Потім ступив убік, щоб Лецвіт міг увійти.

— Чхав я тепер на