Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

— Вам міні, міді, максі? — запитує молода дівчина. Що таке міні й максі, я знаю. Хотілося б подивитися на міді, але цьоця велить показати вечірні плаття для мене, причому такі, в яких не соромно буде з'явитися в «Інтуристі».

Поки підбирають кілька кращих одна від одної сукенок, цьоця Дозя шепоче мені на вушко, що міді — це середнє між міні й максі, тобто плаття до середини литок, і рекомендує для бенкету в ресторані взяти довгу розкішну сукню кольору морської хвилі, в якій нема ні рукавів, ні бретельок. Я протестую, бо заради цього плаття мені доведеться відмовитися від ліфчика, але цьоця невблаганна.

— Буде холодно! — вишукую я останні козирі, щоб таки взяти темно-рожеву сукню з довгими рукавами, але дівчина, котра нас обслуговує, відразу ж простягає зшите в рурку пишне хутро якогось небаченого звіра.

— Прекрасно! Боа з чорнобурки — саме те, що тебе зігріє! І чорні рукавички до ліктів! — сплескує в долоні цьоця, швиденько підписується в журналі, що бере все на два дні, платить гроші, ховає в сумочку квитанцію і тягне мене на вулицю.

Треба обов’язково уточнити, чи мені в ресторані доведеться їсти в рукавичках, чи за столом їх треба знімати, але цьоця зайнята важливішим.

— Йдемо купувати тобі туфельки!

Вивіска «Комісійний» на магазині, у який входимо, мене розчаровує і внутрішньо обурює:

— Я не хочу тих мештів, у яких уже хтось ходив!

— Чому — ходив?

— Тому, що тут продається тільки ношене!

— Нове — також. Ми виберемо невживане!

— У цьому магазині не може бути нічого нового!

Але цьоця щось шепоче продавчині, всуває їй у долоню три карбованці, й та виносить нам прекрасні чорні шкіряні туфельки саме мого розміру. Підошви в них чисті й навіть без жодної подряпинки: взуття абсолютно нове! Ось тільки каблуки високі.

— Це польська модель, — заспокоює мене моя добра фея. — Тут вдала колодка, й навіть з високими каблуками такі туфлі зручніші, ніж радянські без каблуків. Взувайся!

Я дійсно не відчуваю їх на ногах: наче боса! Не знаю, чи можна в цьому взутті бігати, не пробувала, але ходити дуже зручно.

Дядько Данило сидить у машині, й ми зносимо пакунки з магазинів на заднє сидіння, а самі вертаємося знову й знову. Цьоця Дозя ненормальна: вона вже накупила мені скільки одягу, що можна ходити щодня в іншому мало не місяць. Навіть купальник серед зими купила! Бачила би це моя мама!

Вдома ми перевдяглися у вечірні наряди. Цьоця змусила мене підмалювати брови й губи, наклала тіні та рум’яна, хоч я відчайдушно протестувала: з моїх шкільних ровесниць ще не малюється ніхто!

— Танцювати вмієш? — несподівано ошелешує мене дядько Данило. — Запрошую на перший танець!

Я червонію, як буряк: найстрашнішого мені таки не минути! Буду стояти, як стовп, як правцем утята, неспроможна ступити й кроку, а всі переморгуватимуться і перешіптуватимуться, що майже доросла — й така недолуга.

— Лиши дитину, — заступається за мене дядькова дружина. — Де вона мала навчитися танцювати? З сапою на городі? У сільському клубі? Там дівки з п’яними трактористами скачуть кінський вальс! Уже забув, як я з тобою колись танцювала? А ти, Ольдзю, не псуй сльозами макіяж, нема заради чого! Якщо ж танцювати — то танцювати тільки гарно, а не як-небудь і не для того, щоб топтатися партнерові по ногах, як по асфальті. Вступиш в університет — запишемо тебе на піврічні танцювальні курси. Тоді навчишся й віденського вальсу, і танго, і фокстроту. А сьогодні твердо, але делікатно відмовляєш усім кавалерам! Чуєш? Я поруч: скривдити не дам.

Моя цьоця народилася психологом. Багато разів у житті пересвідчувалася, що вона вміла знайти унікальний вихід із, здавалось би, такої безпросвітної ситуації, що нашій Дозі варто було тільки бурхливо аплодувати. Пам’ятаю, як після першого курсу в інституті нас відправили в студзагін на ціле літо, а далі ще продовжили роботу в херсонському радгоспі на вересень і жовтень. Наші руки свербіли від колючок молодесеньких огірочків, наче ми не збирали прокляті корнішони, а рвали голими долонями молоду кропиву. А коли вантажили кавуни, кидаючи їх одна одній з долонь у долоні, то потім вночі ходили по кімнатах і розмахували руками від болю. Ми ж були раб-силою, й тому нас експлуатували нещадно. Але якби ж то тільки примушували збирати огірки, кавуни, дині, помідори, цибулю й моркву! Колгоспний консервний завод теж потребував студентських рук. Та ми, молоді й необізнані, спершу й уяви не мали, яку небезпеку на конвеєрі становить трилітрова банка з гарячим томатним соком чи консервованими помідорами, що від необережного доторку вибухає, наче граната, — і шматочки скла та гарячої рідини здатні зробити калікою кожного, хто опиниться не на тому місці й не в той час! А одного разу, вже в передостанній день, бригадир примусив нас лопатами зсипати міндобрива із величезної купи в мішки, зав’язувати їх і вантажити на машину. Від тих міндобрив ми кашляли, як туберкульозники, й були аж сірі та волохаті. Ні респіраторів, ні спецодягу нам не видали, тож коли нарешті закінчили роботу, бригадир показав рукою на водоканал:

— Ідіть скупайтеся та змийте пилюку, бо пообсипає вас такими вавками, що ще до сходу сонця побіжите в лікарню!

Ми й помилися, і сполоснули одяг, а за якихось півгодини його й висушили — спека стояла під сорок градусів. Та вночі відкриті частини тіла: ноги, руки й обличчя, де на шкіру напорошило тими міндобривами, — почали пекти вогнем, а на ранок там посіялися рясні гнійнички. Фельдшер дав нам літрову банку якоїсь смердючої мазі, але вона допомагала не всім. Моє обличчя набрякло і вкрилося суцільними наривами, а через день зробилося синюшно-вишневим. Уже в поїзді дорогою додому я зрозуміла, що біда! Коли ж куратор, який наслухався від мене про мою львівську родичку багато смішного, співчутливо мовив, що через годину буде Львів, я заявила,