Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

Чоловік, що сидів там,- високий, смаглявий, у широкому плащі,- скидався на чужинця. Йото втомлений вигляд, запорошений одяг наводили на думку, що прибув він здалека. Незнайомець скоса глянув на містера Бамбла й тільки ледь кивнув головою у відповідь на його привітання.

Містерові Бамблу стало б гідності й на двох, навіть якби незнайомець виявився більш компанійським; тож він мовчки попивав свій джин з водою й читав газету з вельми поважним, бундючним виглядом.

Але, як часто трапляється за подібних обставин, містера Бамбла так і тягло бодай краєчком ока глянути на незнайомця; та щоразу, коли він піддавався цьому непереможному бажанню, йому доводилося ніяковіти й відводити очі, бо виявлялося, що незнайомець у ту саму мить крадькома позирає на нього. Збентеження містера Бамбла посилювалося ще й тим, що погляд у незнайомця був якийсь дивний: у його проникливих, блискучих очах таїлася така підозріливість, така недовіра, що аж страшно було в них заглядати.

Так вони ззирнулися кілька разів, і врешті незнайомець порушив мовчанку, спитавши хрипким, глухим голосом:

- Це ви мене шукали, зазираючи у вікно?

- Ні, не вас, якщо ви не містер…

Тут містер Бамбл затнувся, бо йому кортіло довідатись, як звуть незнайомця, і він сподівався, що той мимоволі підкаже йому.

- Так, бачу, що не мене, бо ви б тоді знали моє ім’я,- мовив незнайомець, і самовпевнена глузлива посмішка скривила його уста.- Але ви його не знаєте, і раджу вам не цікавитися ним.

- Я зовсім не хотів образити вас, добродію,- велично зауважив містер Бамбл.

- І не образили,- відказав незнайомець.

По цій короткій розмові знову запала мовчанка, і знову-таки першим порушив її чоловік у плащі.

- Мені здається,- сказав він,- я вже бачив вас колись. Хоч це було мимохідь, на вулиці, і вдягнені ви були інакше, я вас усе ж таки впізнав. Ви служили тут колись бідлом, правда?

- Атож,- трохи здивовано відповів містер Бамбл.- Парафіяльним бідлом.

- Так-так,- кивнув головою незнайомець.- Саме в цій ролі я й бачив вас. А тепер ви хто?

- Наглядач робітного дому,- промовив містер Бамбл повільно й поважно, мовби остерігаючи його від недоречної фамільярності.- Наглядач робітного дому, добродію!

- І, безперечно, ви, як і раніше, не забуваєте про власні інтереси? - провадив незнайомець, пильно дивлячись містерові Бамблу в очі, що аж вирячилися від здивування.- Не соромтеся, кажіть правду, чоловіче. Як бачите, я вас добре знаю.

- Гадаю, жонатий чоловік не менше, ніж нежонатий, має радіти з кожної нагоди чесно заробити дещицю грошей,- збентежено відповів містер Бамбл і, наставивши долоню дашком над очима, оглянув незнайомця з голови до п’ят.- Ми, парафіяльні службовці, заробляємо не так багато, щоб нехтувати якоюсь додатковою винагородою, коли її пропонують чемно і красно.

Незнайомець посміхнувся і знову кивнув, мовби кажучи, що перед ним саме той, що треба, а тоді закалатав дзвіночком.

- Налийте сюди ще,- звелів він, подаючи шинкареві порожню склянку містера Бамбла.- Тільки як слід гарячого і міцного. Я правильно замовляю?

- Ну, не аж надто вже міцного,- відповів містер Бамбл, делікатно кахикаючи.

- Отже, ви все зрозуміли, хазяїне,- з притиском мовив незнайомець.

Шинкар посміхнувся і за хвилину приніс паруючий кухоль; від першого ж ковтка в містера Бамбла виступили сльози.

Незнайомець зачинив двері та вікно й сказав:

- А тепер слухайте мене. Я приїхав сюди сьогодні, щоб розшукати вас. І тут, видно, не обійшлося без диявола, який часом підсобляє своїм приятелям: ви зайшли до цієї кімнати саме в ту хвилину, коли всі мої думки були зосереджені на вас! Мені потрібні від вас деякі відомості.

І я не прошу їх у вас задурно, хоч вони й незначні. Ось, візьміть для початку.

Кажучи це, він підсунув через стіл своєму співрозмовникові два соверени - обережно, немов боячись, щоб хтось знадвору не почув брязкоту монет. По тому, як містер Бамбл якнайуважніше оглянув гроші і, переконавшись, що вони не фальшиві, з видимою радістю поклав їх до жилетної кишені, чоловік у плащі повів далі:

- Спробуйте перенестися думкою в минуле на… зараз я вам скажу… на дванадцять років.

- Час чималий,- зауважив містер Бамбл.- Але я спробую. Вважайте, що вже перенісся.

- Місце дії - робітний дім.

- Гаразд.

- А час дії - ніч.

- Так.

- В тому вашому домі,- біс його знає, де саме,- є брудний закапелок, у якому нікчемні злидарки виплоджують на світ, якому самі вони не потрібні, хирлявих недоносків і, кинувши їх напризволяще, на шиї в парафії, ховають свій сором у могилі, бодай їх там усіх поперевертало.

- Це ви, певно, про пологовий покій? - спитав містер Бамбл, силкуючись устежити за збудженою мовою незнайомця.

- Так, про нього. Там у вас народився хлопець…

- Там народилося багато хлопців,- безнадійно похитав головою містер Бамбл.

- І чума б їх забрала, всіх отих виродків! - вигукнув незнайомець.- Я маю на увазі лише одного: блідого тонкосльозого тишка, якого віддали в науку до трунаря,- шкода, що той не збив йому труни й не закопав його п ній,- і який потім, кажуть, утік до Лондона.

- А, то ви про Олівера! Про Олівера Твіста! Ну, йога я, звісно, пам’ятаю. Зроду не бачив такого впертого, запеклого…

- Так от, мене цікавить не він, про нього я вже наслухався,- перебив незнайомець містера Бамбла, який зібрався був перелічити всі вади нещасного Олівера.- Мене цікавить одна жінка - ота стара відьма, що приймала роди в його матері. Де вона?

- Де вона? - перепитав містер Бамбл, якого від джину з водою охопив грайливий настрій.- Це запитання не просте, ах, не просте. В усякому разі, там, куди її занесло, в повитухах потреби немає, тож вона, мабуть, сидить без роботи.

- Як це розуміти? - сердито спитав незнайомець.

- Вона померла взимку,- відповів містер Бамбл.

Почувши це, незнайомець утупився в співрозмовника, та хоч він довго не відводив очей, погляд його поволі робився неуважним, відсутнім: видно було, що він поринув у глибоку задуму, зважуючи новину, не знаючи, радіти з неї чи журитися. Та врешті