Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

- Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд зда­лася, - одказує Галя.

Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.

- Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довiку з непокритою косою водила, нiж таке бачити!..

Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... "Панi... панi! - шепта­ла Мотря. - І чого встряв сюди Чiпка?.. Уже яка мати, така й дочка: яблучко вiд яблуньки недалеко одкотиться... Утопить вiн свою голову, та й мою разом. Чує й вiщує моє серце..."

Обидвi матерi були такi, що хоч би й назад, - та вже нi­чого робити: дiло прилюдно було зроблено.

На другу недiлю молодих повiнчали.

На радощах Максим таке весiлля справив, що ще нi­хто нiколи й не зазнає. Цiлий тиждень музики грали, но­ги не спочивали; варена та запiкана рiчкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло Видимо-невиди­мо: i простi, й москалi, й Сидiр там мiж ними; i старшина з писарем, засiдатель з своїми далекими родичами-полуп­анками... Сказано: нiгде пальця просунути нi в хатi, нi на­дворi. Максим либонь ще й станового дожи­дав, та ста­но­вий чомусь не приїхав.

Грицько, пiдстароста, дивувався тому багатству, що так нi ждано, нi гадано, припало Чiпцi. Його аж заздрiсть розбирала. Дивувалися й завидували Чiпцi люди не менше Грицька. "I як-таки за такого ланця та вийшла та­ка багач­ка, як Галя?" Старi дiди та баби все те собi на умi мали, а молодицi нишком помiж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сидiла коло Чiпки, як макова квi­тка, знай перешiптувались та хитали голо­вами, моргали бровами... А чоловiки тим часом од Макси­ма по повнiй ви­пивали та примовляли: "Дай же, боже, щоб нашi молодi живi та здоровi були, - у щастi кохалися, у розкошi купали­ся, до самого вiку нiчого лихого не знали!" - Щоб знай бага­тiли та спереду горбатiли! - додав староста Якiв Кабанець, такий удатний до тих приказок. - Беседа залилася нестя­мним смiхом та реготом, а жiнки, жартуючи, давай штовха­ти старосту кулаками межи пле­чi, примовляючи: "О, щоб тебе!.. щоб тебе!" А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розi­пхав танцюристу молодiж, крикнув: "Грай, музико!" та й пiшов навприсядки - аж земля загула. Музика рiзала, пиляла - аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грiм серед лiта, бухтiв; мiдя­нi тарiлки бряжчали та цо­кали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом...

Гуляли-гуляли на хуторi та так цiлою юрбою пере­їхали в Пiски до Чiпки.

Тут Мотря вперше побачила свою невiстку. У парi з си­ном вона кланялась їй низько, до нiг, подаючи дорогi подарунки... Мотря глянула на невiстку - i чорнi думки зникли, зразу збiгли з сумного обличчя. Як промiнь ясно­го сонечка, пробившись мiж зелену густу листву, в зати­шку та в холодочку, горить i звеселяє гущавину - так iскорка одради зажеврiла в старих Мотриних очах, роз­лилася радi­стю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнiмати невi­стку, як рiдну дитину, а, цiлуючи її, плакала. Галя собi обнiмала Мот-рю, як матiр, цiлувала її зашкарублi, сухi що­ки, руки... Далi Мотря обнiмала сина i теж плакала. Потiм того цiлувалася з сватами i трохи не з усiма людьми, що наїхали й найшли до неї в двiр. З радостi стара як оп'янiла, їй вперше на вiку довелося побачити таку повагу до себе вiд людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вiтати. Ось .заграли музики; заспiвали свашки; поклонилися молодi - i пiшли в хату... Пiднялися знову гулянки та танцi. Максим з Явдохою в парi пiшли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...

Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить i ло­мить усе по своєму слiду, так весiлля промчалося Чiпчи­ним двором i наробило нетрохи шкоди у господарствi. Ти­ни поваленi й поламанi; ворота побитi лежали серед двору; вiкна без шибок чорнiли дiрками, дивлячись на вулицю. Так як пiсля бурi, дощу та граду ясне сонечко ще мов привiтнiше сяє, ще дужче грiє та обливає своїм те­плом та свiтом тi руїни, що наробила буря, - так Галя ро­жевiла з двору своїм рум'яним личком i веселила все своїм добрим поглядом...

А Чiпка вже правився коло шкоди. Там тин пiдняв та набив, новi ворота приробив; там другу яку шкоду пола­годив; кликнув скляра - вiкна повставляв... Через ти­ждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм мiсцi, як йому й слiд було, тiльки ще мов краще, доладнiше виглядало.

Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вiсiм паровиць везли її посаг у Пiски. Мотря як стрiла все, то аж злякалася. У неї нiколи нiчого того i в думцi не бу­ло, а тут - як снiг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подiвати. Що нужнiше, розмiстила в ха­тi; друге - поставила в сiнях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутiр. Максим подарував Чiпцi трояк добрих коней. Так i Чiпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, ди­влячись на таку тiсно­ту, раяли молодим переїхати на зи­му жити на хутiр, - та нi Чiпка, нi Галя не згодились. Старi поїхали назад, а молодi зостались на своїм господарствi. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.

Гарно, весело тепер у їх хатi. Сама хата - наче побi­льшала, роздалася, повеселiшала. Стiни Галя вбрала шпа­лерами, пообвiшувала вишиваними рушниками. З бож­ни­чка виглядали дорогi образи з-за лiсу василькiв, м'яти, ласкавицi, гвоздикiв та мов усмiхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках робленi голуби. Крила у них сизi, груди червонi, хвостики чорнi, носики - немов з тiла - бiлорум'янi, а очi з червоного намиста свiти­ли на всю хату, коли вдаряв у них соня­чний промiнь або стяжка од свiтла. Голуби тi були навдивовижу кожному, хто тiльки бачив їх. Розчепiри­вши крила й попригинавши нiжки, вони безперестанку гойдалися, немов живi та зача­рованi... Пiч Галя розмалю­вала синiми квiтками по бiлому; лави вишарувала - чистi та бiлi, а пiл, як з воску, чистий. Де тiльки рука її до­торкалася, або де око зирнуло, - все те з хмурого, сумно­го, прояснялося, бiлiло, нiби всмiхалося.