Читати книгу - "Не кохай мене, Ольга Джокер"

І мені справді стало здаватися, що тепер все по-справжньому. Наші з Яром поцілунки, погляди, торкання. І секс.

- Загалом у мене все добре, бабусю. Закрила сесію не без допомоги Жеки, успішно пройшла реабілітацію, — шморгнувши носом, продовжую вже трохи райдужніше. – Завтра увечері перше тренування!

- О, яка ти швидка!

- Ага. Як тільки Сергій Іванович вивчив знімки та дав добро, я одразу набрала номер тренера.

Ми розмовляємо настільки довго, що приїжджає мама та вітчим. Вони проходять у будинок і нейтрально вітають мене. Я списую це на втому. Все ж таки займатися фермерством непросто, клопітно і вимагає багато фізичних сил. Мама значно постаріла, відколи тут живе. Замість гарних суконь, які вона носила на роботу, тепер зручні легінси та розтягнута футболка. Колись красива і пишна зачіска перетворилася на тугий хвостик.

- О, Софія прийшла, — бурчить вітчим.- Заміж вийшла і відразу забула батьківський будинок.

Мене тіпає, коли він так каже, бо це не мій дім. І ніколи не був моїм.

- Чаю хоч із нами вип'єш? – цікавиться мати.

- Дякую, я пас. Мене бабуся нагодувала від душі. Та й автобус за п'ятнадцять хвилин.

Ніхто не намагається мене затримати, тому я прямую у ванну кімнату і ретельно мою руки. Щоки яскраво горять, наче хтось мене згадує. Хочеться вірити, що Ярослав, але це малоймовірно. Вчора мені вперше привиділося, що він від мене втомився. І це зрозуміло. Яру мене нав'язали і те, що надалі наші стосунки зайшли настільки далеко – лише моя ініціатива, а не його.

Дверна ручка зі скрипом відчиняється. Я завмираю і дивлюсь у дзеркало, помічаючи за спиною вітчима. Мене пересмикує. Правда, він тут же зачиняє двері, знову залишаючи мене наодинці з собою.

Коли я тільки-но перебралася в цей будинок, то у нас стався один неприємний інцидент. Я воліла б його ніколи в своєму житті не згадувати, як це старанно робить Роман Геннадійович, але зараз ніби трапилося дежавю.

Вітчим перебрав із алкоголем на посиденьках із друзями. Прийшов, довго шумів у передпокої. Я в цей час приймала душ. Обмотавшись рушником, зупинилася біля дзеркала і нанесла на обличчя зволожуючий крем.

Роман Геннадійович без проблем відкрив дверну ручку, бо замку тут зроду не було, доки я не зажадала його встановити. Вітчим глянув на мене липким поглядом, химерно посміхнувся. Хитаючись, зробив крок назустріч і простяг свої руки з товстими пальцями-сардельками.

Пам'ятаю, як невідома сила щільно стиснула горло.Я стояла і не могла ворухнутися. Відчувала, що це не просто погляд і не просто рух, але нічого вдіяти не могла. Лише коли здавленим голосом прошипіла: «Геть!», Роман Геннадійович ніби прийшов до тями і, на щастя, справді вийшов.

З того часу в цьому будинку я ніколи не почувала себе спокійно. Все боялася повторення: спала тривожно, зайвий раз не висовувалася. Носила закритий одяг і якнайменше з'являлася на очі вітчиму.

Яр мав рацію, коли першої шлюбної ночі припустив, що Роман Геннадійович мене домагався. Точніше, намагався. Жаров або здогадався, або спрацювала інтуїція. А можливо юридична освіта дала про себе знати. Не впевнена. Але повністю захищеною я себе вперше за довгий час відчула лише у Ярослава вдома. І поруч із ним, під його крилом.