Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"

Ми з дівчатами йдемо через парк, сонечко приємно гріє, а похмурі думки все ще крутяться у моїй голові. Раптом минуле треба залишати в минулому, а не чіплятися за нього всупереч наказам розуму? Та й Алекс може помилятися, він прощав маму, але нічим хорошим це не закінчилося. Між ними й досі величезна прірва. То навіщо мені відновлювати старі зв'язки? Ну, хіба з жалю, але на цьому почутті довго не протримаєшся.

Іду і важко зітхаю. На мене оглядається спочатку Тая, потім і Світлана помічає, що я ледве ногами ворушу. Дівчата зупиняються і терпляче дивляться на мене.

— Як там Оленка? — нарешті питаю я.

Тая чомусь усміхається, а Світлана починає розповідати про те, як живе моя колишня подруга. Вона шукає нову орендовану квартиру, але поки що з цим виникли певні труднощі. Грошей у Олени мало, а ціни зараз якісь захмарні. Пити вона ніби не п'є, по клубах не вештається, що вселяє оптимізм.

— Я так і знала, що ви перебільшили масштаб катастрофи, — хитаю я головою, відчуваючи полегшення. Хочу, щоб у Олени все було добре, незважаючи на наші розбіжності.

— Можливо, — знизує плечима Світлана. — Але ж ніхто не знає, що Олена насправді відчуває.

— Може, їй дуже погано, — підтакує Тая.

І обидві дивляться на мене чи то з надією, чи з німим докором. Чорт, не вмію я емоції зчитувати. Нічиї, крім Алекса. Але з ним все дуже просто, бо він нічого не приховує.

— Гаразд. Я готова побачитися з нею. Якщо вона, звичайно, теж захоче зі мною зустрітися, — говорю я.

— А хто її питатиме? — пирхає Світлана. І хапає мене за руку. — Ідемо швидше на маршрутку. Не можна гаяти час!

— Гей, ти чого так збудилася? — сміюся я. Рішучість подруг мене дивує.

— А раптом ти передумаєш? — резонно зауважує Тая.

Вони швидко йдуть на зупинку, я біжу за ними. Завдяки щасливому випадку сюди якраз під'їжджає потрібна маршрутка, і за п'ятнадцять хвилин ми опиняємося біля будинку, в якому живе Світлана.

— Блін, я чомусь хвилююся, — зізнається Тая.

— Чому? Це ж не ти з колишньою подругою збираєшся розмовляти, — буркаю я. Нервую трохи. І злюся на дівчат за те, що вони так легко мене переконали. Я ще сумнівалася, чи варто з Оленкою миритися. А вони взяли — і силою мене сюди притягли!

— Нам туди, — вказує Світлана на другий під'їзд.

Ми піднімаємось на третій поверх. У вухах трохи гуде від швидкої зміни подій. Але відступати нема куди. Світлана відчиняє двері, махає рукою, запрошуючи мене. Я роблю крок уперед, опиняючись у чужій квартирі. Озираюся, чекаю на подруг. Але вони нахабно зачиняють двері прямо перед моїм носом! Я сіпаю за ручку – виходу немає! Чорт, ну що за знущання?

— Свєта? — лунає питання з дальньої кімнати.

Тяжко зітхаю. Мене кинули. Чи нас? Добре. Знімаю взуття, гальмую трохи.

— Міка?

Оленка виходить в коридор. Здивовано таращиться на мене, я тільки руками розводжу і киваю.

— Світлана з Таєю змилися, залишивши нас удвох. Ще й замкнули, здається. Я вийти не можу, — складаю руки на грудях. Дивлюсь у підлогу. Відчуваю себе незручно.

— Так? Це в їхньому стилі, — тихо вимовляє Олена.

— Невже?

— Угу, Свєта подібне вже робила. Боялася, що я в клуб потай від неї піду.

— І ти не пішла?

— Ні. На мене вплинули погрози Свєти. Знаєш, вона буває дуже переконливою, коли захоче.

— Хто б міг подумати, — хмикаю я. Тепер на шафу дивлюся, потім вивчаю візерунок на підлозі. І не помічаю жодної порошинки.

— Так. А на вигляд тендітне дівчисько...

— Ой, якби ти захотіла в клуб, то жодна Світлана б тебе не зупинила, — кидаю я роздратовано. Ми все ходимо коло та навколо, цирк якийсь!

— Це правда, — погоджується Олена. І навіть не сперечається. Це на неї зовсім не схоже.

— Ти часом не захворіла? — усміхаюся я. — Нічого не заперечуєш. І в клубах не буваєш. Чим тоді займаєшся?

— Ти не повіриш, — починає Олена багатообіцяюче. — Я курси графічного дизайну проходжу. Ночами ось не сплю через них.

Нічого собі! Я пам'ятаю, що Олена давно хотіла зайнятися своєю справою, малювати щось за допомогою графічного планшета, але вона завжди відкладала мрії на потім. Невже час настав?

Нарешті дивлюся на свою колишню подругу. Вона у вільній футболці, волосся розпущене, на обличчі зовсім немає косметики. Під очима помічаю невеликі синці, але загалом вона добре виглядає.

— Несподівано, — видавлюю з себе.

— Може, вип'ємо чаю? — пропонує Оленка. І голос у неї при цьому боязкий, навіть трохи зляканий.

— Хіба я можу відмовитись? — з усмішкою на двері дивлюся. — Адже ми замкнені.

— Так, правда, — киває Олена.

Кухня у Світлани маленька, але затишна. Навіть якісь квіточки ростуть на підвіконні. І посуд гарний, зі смішними малюнками.

Поки Олена метушиться з чайником, я дістаю телефон та перевіряю повідомлення. Алекс пише, що вже чекає на мене. Василь Андрійович повернувся, тож йому не треба щодня їздити до офісу. Це добре.