Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

що відбулися за три останні десятиріччя, проглянути цей основний закон, на якому ґрунтується наше народовладдя, навряд чи можна засумніватися в його цінності й придатності. Він створив лад і баланс, сприяв спокійному й гармонійному розвитку в мирний час і продемонстрував, що витримує й випробування війною. Той факт, що президент за конституцією має більше влади, ніж очільники інших європейських країн, де тоді йшло укладання нових конституцій, істотно вплинув на щасливий стан речей. Після того багато країн, зокрема й великих, або змінили, або скасували свої конституції.

З огляду на це я хочу назвати кілька вад, які, на мою думку, погіршують наш основний закон. Якщо президент не має змоги виконувати свої функції, їх перебирає на себе прем’єр-міністр. Хоча ця норма і стосується лише тимчасових обставин, вона суперечить принципу, за яким очільник держави має бути незалежним від парламенту. Беручи до уваги велику завантаженість президента, було б доцільно запровадити посаду віце-президента. Особі, яка її обійматиме, далебі не бракуватиме завдань, гідних відповідального посадовця. Для президента, самотнього в своєму палаці, його підтримка буде бажаною допомогою.

Те, що народний депутат може ввійти до складу уряду, теж варто переглянути. Ще Національні збори під час Великої французької революції постановили, що їх члени не мають права ставати на державну посаду, і я переконаний, що така норма стосовно членства в Державній раді була б доречною і в нашій парламентській системі, де ефективно сприяла б сталості уряду. Принаймні було б справедливо, якби народний депутат після входження до складу уряду автоматично позбувався мандата. Фінляндські уряди зазвичай довговічніші, ніж уряди багатьох інших парламентських країн, але завада народному депутатові ставати міністром додала б авторитету урядові й стала б певною запорукою того, що уряд стоятиме над партійними інтересами. Народний депутат зазвичай зцементований з партійною політикою — настільки, що міністр у парламенті часом голосує проти уряду, де сам перебуває. Функції члена уряду, а надто прем’єр-міністра, настільки складні, що для нього слід забезпечити і змогу спокійно працювати, і час на те, щоб зосередитися на справах країни. Те саме стосується і депутата.

Сприяло б спокійному внутрішньому розвитку і підвищення вікового виборчого цензу, а також віку, який дає право балотуватися на виборах народних депутатів. Первісно кожен громадянин Фінляндії, якому до виборів минуло щонайменше 24 роки, мав право обирати й бути обраним. На жаль, мінімальний вік було згодом знижено до 21 року, а тепер уже ходять розмови про 18. Завдяки підвищенню вікового цензу було б збільшено компетентність парламенту, а старшому та зрілішому депутатському корпусу було б легше триматися осторонь від партійних чвар і об’єднуватися у великих питаннях. Як можна вимагати, щоб юнаки, які заледве встигли почати життєву боротьбу, могли розумітися на часто складних життєво важливих для нації питаннях і визначитися з позицією щодо них? З низьким мінімальним віком члена парламенту пов’язані й інші вади — зокрема те, що молоді чоловіки завдяки партійному апарату мають змогу досягти високого адміністративного становища без потреби здобути належні професійні знання чи розвинутися в школі життя.

Ці зауваги навряд чи можна назвати недемократичними. Фінляндський народ узагалі став досвідченішим, бо його середній вік упродовж ста минулих років збільшився приблизно на двадцять років, а отже, цьому процесу не слід опиратися додаванням впливу юнацькій некомпетентності і недосвідченості. Нехай розуміє молодь, що її уявлення про злободенні питання формуються завдяки найліпшому наставникові — досвіду!

Наближався час перших наших президентських виборів. Сам я хотів відійти від справ, щоб відпочити й жити тепер як приватна особа після тривалої й виснажливої військової кар’єри. Крім того, за останні роки мені набридли постійні й затяжні партійні чвари. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав своє завдання на посту регента, й вирішив не погоджуватися балотуватися в президенти.

Однак щойно стало відомо про це моє рішення, як я почав зазнавати потужного тиску. По всій країні лунали апелювання до мого почуття обов’язку, і до мене особисто приходили делегації та друзі, які намагалися умовити змінити рішення. Врешті я піддався тиску. Остаточно зламав мій опір генерал-майор Вальден, відданий друг, який вимагав не зраджувати й цього разу тих, хто досі покладався на мене. Важкі слова він адресував мені, запитуючи:

«Ну а що ж тоді ми, решта, — ти думаєш, я сиджу в уряді задля розваги?»

Президентські вибори відбулися 25 липня 1919 року, і їх результати були очікуваними: я отримав 50 голосів проти 143, відданих за професора К. Ю. Столберґа. Мою кандидатуру підтримали Коаліційна партія і Шведська народна партія. Відповідно до конституції новий президент відразу ж заступив на посаду.

Під час виборів я лікувався на курорті в селі Рунні, що в провінції Саво. Там я отримав телеграму від Державної ради, в якій мене офіційно поінформували про результати виборів і подякували за плідну співпрацю. Від новообраного президента 30 липня надійшов відкритий лист:

Коли Ви, творець і очільник фінляндської армії, визволили нашу країну від ворога, який її пригноблював, парламент запросив Вас стати регентом. На цьому посту Ви своєю зовнішньою політикою уможливили порятунок нашого народу від голоду і усталили суверенітет Фінляндії. Крім цих незабутніх у житті народу великих справ, Ви успішно керували обороною країни від зовнішніх загроз, організацією її збройних сил і урядом, а також узяли участь у законотворчості, затвердивши своїм підписом нову конституцію. За цією конституцією Ваше перебування на посту регента завершилось, і я маю нагоду від імені Фінляндської республіки висловити щиру подяку за неоціненну працю, виконану Вами на цьому посту на благо фінляндської країни й народу Фінляндії.

На наступний після виборів день у пресі було опубліковано заклик. Його автори, чимало визначних громадян, запропонували народу зібрати подарунок і вручити його мені разом із подячним адресом.

На початку серпня мене відвідав у Рунні прем’єр-міністр Кастрен, якому було доручено запитати, чи погоджуся я очолити збройні сили. Він переказав особисте побажання президента Столберґа, щоб цей пост обійняв саме я. Під час розмови я заявив, що можу поміркувати над цією пропозицією лише в тому разі, якщо президент і уряд поручаться, що новий уряд своїми діями уможливить для мене відповідальність, нерозривно пов’язану з обороною країни. На цьому ми й розійшлися: прем’єр-міністр не отримав від мене достеменної відповіді.

8 серпня я написав прем’єр-міністрові й попросив надати мені інформацію про склад майбутнього уряду, а також про його програму, надто щодо питань оборони. Відповіді на цей лист я не отримав, зате мені телеграфували пропозицію стати представником Фінляндії в Парижі. Вже з цього я зрозумів, що не існує