Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Хая віддає доньку служниці й відразу біжить до батька, який, тільки-но її забачивши, одривається від рахунків і аж мурчить від зворушення. Хая занурює обличчя в його бороду і відчуває знайомий запах — кофію й тютюну. Він здається їй найзатишнішим запахом на світі. Невдовзі сходиться весь дім: її брат Єгуда та його дружина, зеленоока й тендітна, як дівчинка, і їхні діти, і слуги, і Грицько, який живе неподалік і якого тепер кличуть Хаїмом. А ще сусіди. Стає гамірно. Хая ставить на землю свої подорожні кошики, виймає подарунки. Лише виконавши цей приємний обов’язок і випивши курячого бульйону, яким тут щодня годують Якова (по цілій кухні літає куряче пір’я), вона зазирає до гостя.

Хая підходить до Якова й уважно дивиться в його потемніле від сонця обличчя, на якому серйозність незабаром поступається місцем так добре їй знайомій іронічній посмішці.

— Ти постаріла. Але нічого, досі красива.

— А ти став симпатичнішим, схуд. Певно, кепсько дружина годує.

Вони обіймаються, як брат і сестра, але Яковова долоня м’яко і з якоюсь ніжністю погладжує худі плечі Хаї.

— У мене не було виходу, — каже Яків і відступає на крок. Поправляє сорочку, що вибилася з його шароварів.

— Ти добре зробив, що втік. Коли домовимося з єпископами, повернешся королем. — Хая хапає його за руки.

— Мене хотіли вбити в Салоніках, і тут теж хочуть.

— Бо бояться тебе. І в цьому — твоя велика сила.

— Я сюди вже не повернуся. У мене є дім, виноградник. Вивчатиму книги.

Хая вибухає сміхом — щирим, радісним, ніби сміється всім тілом.

— Я вже це бачу… Книги!.. — каже вона, переводячи подих, а далі береться випаковувати зі скриньки свої книжки та терафіми.

Серед статуеток є одна особлива — аєлет агувім, тобто улюблена олениця. Це фігурка лані, вирізьблена зі слонової кістки. Яків бере її в руки і дещо неуважно розглядає, далі читає назви книжок, що їх Хая викладає на стіл.

— Ти гадав, що це якесь тхінес, жіноче чтиво, га? — уїдливо питає його Хая і змахує спідницею так, що білі пір’їни з підлоги злітають у повітря.

Єнта, яка завжди десь поруч, дивиться на Хаю.

Ким є Хая? Чи справді її природа двоїста? Коли вона вранці йде кухнею, несучи миску з цибулею, коли витирає долонею піт, коли морщить чоло, розтяте посередині доземою зморшкою, вона — господиня, найстарша донька, що перебрала на себе обов’язки матері. Коли Хая крокує, гучно постукуючи підошвами черевичків, так що чути в цілому домі, вона — сонячна, денна. У час молитов перетворюється на зоґерке — ту, що підказує, допомагає малописьменним жінкам стежити за обрядом і не плутати молитви. Вона буває категорична. Її насуплені брови гамують усякий непослух. Навіть батько боїться її швидких кроків, погуків, якими вона заспокоює дітей чи дорікає візникові, що привіз борошно з млина в дірявих мішках. Страшною вона є у гніві, коли, жахаючи челядь, шпурляє тарілки. Як сталося так, що Хаї все це дозволено?

У Зогарі сказано: всі невісти на землі перебувають у таїні Шехіни. Лише цим можна пояснити Хаїне перетворення на похмуру жінку з розпущеним волоссям, у недбалому одязі, з відсутнім поглядом. Її обличчя тоді старіє на очах, зморшки прокреслюють його, наче тріщини, брови насуплюються, вуста перетворюються на тонку риску. Вже опустилася ніч, і будинок розпався на плями світла від лампад і свічок. Хаїне обличчя втрачає риси, кудись зникає її гнівний погляд, очі прикривають важкі повіки, обличчя набрякає, обвисає, стає схожим на відразливе лице хворої старої. Хая, босонога, важким кроком ступає до світлиці, де на неї чекають. Дорогою обмацує стіни, ніби й справді осліпла, стала Безокою Панною. Присутні обкурюють кімнату шальвією й турецьким зіллям, стає задушливо. Хая починає говорити. Тому, хто хоч раз це побачив, завжди буде незатишно, коли вона вдень шаткуватиме капусту.

Чому Шор назвав свою доньку Хаєю? І звідки він знав, що це немовля, народжене перед світанням у задушливій кімнатці, де в казанках на печі парувала вода, хоч трохи прогріваючи дім морозяної січневої ночі, стане його улюбленою, найрозумнішою донькою? Може, тому, що її зачали першою, з його найкращого сімені, у розквіті сил, коли їхні з дружиною тіла були гладенькі, пружні й чисті, незаплямовані, а їхній розум — незіпсований і сповнений віри? А дівчинка-бо народилася мертвою, бездиханною, і після важких пологів запала могильна тиша. Він злякався, що немовля помре. Злякався смерті, яка вже, либонь, обступала дім. І лише згодом, коли повитуха щось нашепотіла, дитина наче захлинулася криком і подала голос. Тому першим словом, яке йому спало на думку, коли народилася та дитина, було «хайо» — жити. Хаїм — це Життя, але не просто біологічне, тілесне, а таке, що дозволяє молитися, мислити й відчувати.

— Вай-їцер га-шем Елохім ет га-адам афар мін га-адама, вай-їпах бе-апав нішмат хаїм, ва-єхі га-адам ле-нефеш хая, — декламував Еліша, коли побачив дитину. — І виліпив тоді Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її подих життя (нішмат хаїм), і сталася людина живою істотою (нефеш хая).

І ось так Шор відчув себе Богом.

Форми нових літер

Шкіра, в яку оправлено книгу, — нова, хорошої якості, гладенька й запашна. Яків із насолодою торкається її корінця і думає про те, що нечасто доводиться бачити нові книжки, неначе користуватися дозволено лише старими. У нього теж є своя книга. Кожен мусить мати книжку, з якою не розлучається. Але це рукопис, переписаний з оригіналу, — «І прийшов я нині до джерела»[114]. Яків усюди возить його з собою. Він уже дещо прив’янув, якщо можна так сказати про стос паперу, зшитий ниткою. Перша сторінка пошкоджена в кількох місцях, аркуші зжовкли на сонці, коли він одного разу залишив зшиток на підвіконні. Яке недбальство! Батько завжди за таке бив по руках.

Ця нова книга — товста, палітурник міцно стиснув сторінки, і коли їх розгортати, вони тріщать, наче кістки. Опираються долоням. Яків розгортає на випадковій сторінці й міцно тримає, щоб ця чудна книжка перед ним не згорнулася. Звично ковзає поглядом по рядках літер справа наліво, потім зненацька пригадує, що треба навпаки — зліва направо, його очам ледве вдається виконати цей майже цирковий трюк, але вже невдовзі він, хоч нічого не розуміє, починає відчувати приємність від цього руху навспак, проти течії, наперекір світові. Може, це якраз найважливіше, — міркує він, — цей інший напрямок руху, саме цього він мусить