Читати книгу - "Земля"

І як стояв, так кинувся на землю й ударив побожні поклони. Відтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини і оглянувся неспокійним зором довкола себе в темряві…

Сильно втомлений, кинувся на давнє місце на землі і, заривши лице в долоні, віддихав тяжко, повними грудьми.

Не міг прийти до себе з несподіваного зворушення, яке так раптово напливало на нього. Перейнятий в уяві сином, не міг відзискати рівноваги духу.

Тут був Михайло.

Най се йому хто заперечує або ні, най се йому хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се душею. А він не був ні п'яний (він же відрікся напитків зараз по смерті сина, щоб коли не перемогли його душі, і присягнув навіть у церкві від них), ні сонний, ні з розуму не зійшов. Він відчув його присутність серцем, і оце утома по стрічі з ним звалила його з ніг, мов підкосила. Жадібними очима окинув свій бурдей. Шукав за святою іконою.

Несвідомо, мимоволі тягнуло його під величну таємничу опіку, під якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокій і принести те, що розстрілилося в нім до неладу, і угледів її. Ось там висіла. Мала, почорніла, заквітчана сухим васильком і жовтими гвоздиками, і повним видом була звернена до нього.

Він піднявся до коліна і, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув із цілою покорою і повагою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гармонійної, простої, тепер глибоко зворушеної душі в молитву.

Далеко поза північ лежав навколішках і молився.

За душу сина, що блукала без спокою по землі й терпіла безвинно тяжкі муки, терпіла під тягарем його сліз і сліз його жінки, і тонула в них на спід пекельних мук, та за блудного свого сина, що навів страшне горе на всіх і вижидав між грубими мурами дальшого рішення запропащеної долі…

О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті. Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.

На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.

Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.

Замовкла.

Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.

Але не дрімала.

Ожидала синів…

Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.

Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.

Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.

— Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.

Стукання повторилося.

Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.

Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…

— Івоніка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.

Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.

Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.

По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.

— То ви лише самі в хаті, Маріє?

Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.

— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.

— Таже мій! Не пізнаєте?

— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?

Хвилина неначе задуми, а потім:

— Мій голос старий!

— Ви жандарм?

— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?

— Вона пуста, як спорохнявіле дерево, — відповіла, — а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.

— А Івоніка де?

— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?

— Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… — почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.

— То… увійдіть у хату…

— Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!..

Хвиля ожидання зсередини.

— Жандар… — прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. — Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!

— То ви жандарм? — спитала знов.

— Ні, Марійко! Я не жандарм! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!

Окрик болю роздався в хаті.

— Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..

Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.

— Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!

— Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…

— Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом.

— Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як