Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

Чув про нього Чечель чимало. Не раз писали в газетах. Побачив уперше. До пуття роздивитися не міг. Та головне, чим захоплювалися газетярі, розгледів. Кидалося в очі навіть о темній порі.

За високою ґратчастою брамою височіли готичні шпилі середньовічного палацу.

Круглі зубчасті вежі, схожі на шахові фігурки-тури.

Замок барона з численних лицарських романів, читаних Платоном-гімназистом.

Садовський не заглушив мотор — на нього чекали. Від парадного входу двором квапився, ховаючись під парасолькою, служка. Додибав до брами, склав парасолю, притулив до огорожі. Скоро впорався з замком, послужливо розчахнув одна за одною стулки, зустрів «даймлер» уклоном.

— Тебе проведуть. Я поставлю машину. Нічому не дивуйся, — мовив Нікола.

Після пережитого ввечері Чечель не думав, що його можна здивувати чи збентежити, принаймні сьогодні. Тож вибрався під дощ. Не чекав прислугу з парасолькою, рушив двором навпростець до парадного.

І враз укляк.

З-за рогу, просто з-за круглої вежі долинуло хиже гарчання. Наступної миті назустріч вилетіла чорна гнучка постать, стрімко наближалася, набула рис величезного, з теля зростом, дога. Пес поки не гавкав — навіщо. Уже сам його вигляд лякав, обеззброював, паралізував, не давав змоги тікати, позбавляв надії на порятунок. «Привезли, аби згодувати псові», — майнуло в Платоновій голові. Забув про браунінг, та коли дог наблизився на критичну відстань — згадав, майнув рукою в кишеню.

Пес гучно загарчав.

Стрибнув.

Платон дивом ухилився, скочивши вбік, — спрацювали інстинкти, помножені на навички, здобуті під час тривалих спортивних тренувань. Дог уже розвертався, тепер нападу було не уникнути, і Чечель зібрався дорого продати життя.

— Карло, цить!

Собака, на диво, послухався, спершу завмер, потім сів на задні лапи, перетворившись із вбивці на друга всіх людей. Нікола вже наспів, схопив дога за нашийник, з силою нагнув голову, поторсав:

— Тихо, тихо! Геть на місце! Геть, я сказав! Дістанеш у мене, гляди!

Лиховісний пес заскавчав, мовби просячи пробачення. Садовський пустив його, і собака, не озираючись, подибав туди, звідки вибіг. Платон перевів подих, голосно видихнув.

— Що це було? Попереджати треба!

— Вибач, забув. — Нікола винувато розвів руками. — Карло на чужих кидається, на прислугу трохи гарчить, але терпить. Зате своїх розрізняє за запахом. Узагалі він мирний.

— Ага. Бачу.

— Зате надійна охорона. Тутешні селяни про нього страшні казки складають, дітей ним лякають. Мовляв, не станете слухняними — віддамо панському собаці. Я попереджав: хазяїн не надто щедрий, особливо зараз. Легше нацькувати на чужих таке чудовисько, ніж тримати за власні гроші охоронців, яким не довіряєш.

— Фон Шлессер хоч комусь довіряє?

— Кажу ж, не дивуйся, — нагадав Нікола. — Людей, яким старий вірить, справді небагато. Його рідні діти до таких не належать... на жаль. Ну, сам побачиш і почуєш, для того тебе сюди привезли. Ходи, старий не спить, бач.

Нікола кивнув на другий поверх. Одне із запнутих вікон тьмяно світилося.

— Будинок уже завтра покажу. Не знаю, яка тобі з того користь, але буде цікаво — так точно. Гайда. Ласкаво просимо.

З великого передпокою ліворуч нагору вели кручені сходи.

Маєток спав, занурений у нічну тишу. Служка, лисий, мов коліно, дядько років під п’ятдесят у білій сорочці, гаптованій жилетці та кумедних як для його віку штанцях до колін, старанно зачинив за прибулими вхідні двері. Платон із цікавістю закрутив головою, намагаючись одразу розібратися, що тут до чого. Нікола відчув його намір, легенько хлопнув по плечу.

— Та потім, потім освоїшся. Архітектори Харитонов і син пишаються творінням рук своїх. Я доповім. — І повернувся до служки. — Нечипоре, пан Чечель — наш гість. Проведи його в Маркову кімнату, покажи гардероб. Хай вибере собі, що вдягнути. — Знову глянув на Платона. — Ви з молодшим Шлессером майже одного віку. Марко на рік менший, тут давно не живе. Старий барон терпіти не може, як хтось неохайний. До нього в такому вигляді тобі зась. І взагалі, перевдягнутися в свіже треба. У тебе ж речі всі на тобі.

— Та отож, — погодився Чечель. — Тільки що барон скаже?

— Нічого не скаже, — відмахнувся Садовський. — Сам скоро про все знатимеш і все зрозумієш. Тому бери, користуйся, поки дають. І ні про що більше не думай. Буде чим сушити голову.

На цьому Нікола мовби втратив до гостя інтерес, поквапився нагору, кроки стихли. Служка Нечипір делікатно кахикнув, укотре вклонився, показав рукою на сходи:

— Зволите, пане Чечель. Туди пройдіть, прошу вас.

Платон рушив, куди показали. Вигнуті сходи, хоч із грубого дерева, рипіли під ногами. Але рипіння Чечеля не дратувало. Навпаки, саме так він уявляв собі звуки, що насичують готичний маєток, а таким зробив його господар-німець. Він піднявся на другий поверх, зупинився посеред широкого коридору. По обидва боки побачив кілька зачинених високих важких дверей. Тут уже все спало. Служка дріботів позаду, Платон пропустив його. Той ступив до перших дверей ліворуч від сходів, на ходу вивудив із кишені штанів в’язку ключів, безпомильно знайшов потрібний, вставив у замкову шпарину, тричі повернув.

Чечель зайшов сам.

Служка ступив за спину, легко знайшов вимикач, повернув.

Під стелею засвітилася електрична лампочка.

Платон опинився у доволі просторій, проте досить скромно як для оселі мільйонера обставленій кімнаті. З меблів — нешироке, дбайливо застелене ліжко, на якому давно не спали, круглий столик на трьох ногах, біля нього — два стільці з вигнутими спинками, глибоке крісло в протилежному кутку. Чи не половину простору займала шафа з червоного дерева. Пропонований одяг міг бути тільки тут. Чечель справді побачив ряд старанно напрасованих, накрохмалених та складених сорочок, шовкових, лляних і бавовняних. Ще — штани, кілька пар, однотонних та в тонку смужку, відповідно до модних віянь, добротні піджаки. Окремо два фраки, чорний і білий, три пальта й шкіряна, навряд чи бодай раз вдягана шкіряна шоферська куртка. Збоку на поличці примостилися на вибір шийні хустки різних кольорів, краватки й метелики, усі чорні.

Чечель провів рукою по стосах сорочок, уважніше обмацав інший одяг.

Мешканець кімнати, той, для кого гардероб призначений, не користувався ним. Або тривалий час, або, що