Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шенгенська історія. Литовський роман 📚 - Українською

Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шенгенська історія. Литовський роман" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 193
Перейти на сторінку:
зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс — коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» — реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» — питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва — Пієнаґаліс — здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, — відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. — У каміння, в істо­рій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави...»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

— То що ж приготувати? — спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру — дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

— Ти ж зі мною вип’єш трохи? — спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

— Діду, — Рената сіла за стіл, — ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

— Чим простіша їжа, тим смачніша, — вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

— Не поспішай, гаряче! — попередила Рената.

— Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! — Дід кинув уважний погляд на онуку. — Під колір машини купувала?

— Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш... Майже такий же червоний... А потім новий светр — під колір машини.

— Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

— Звільнилася.

— Це я вже помітив. А нову знайшла?

— Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

— Ну так, продавщицею, мабуть, нудно...

— Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати... Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

— Старі носять старе, а нові — нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

— Винен, — засміялася Рената. — Певна річ, винен! Сам же ж шив!

— Шив, маю гріх, — закивав головою старий. — То куди тепер працювати підеш?

— Поки що не знаю... Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі...

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

— В Європі? А ми тут де? — після паузи перепитав він. — Це ти з Вітасом вирішила?

— Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут...

— А ти з Вітасом давно знайома?

— З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

— Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

— Чорна діра — ця Велика Європа, — промовив він. — З неї не повертаються, не відгукуються...

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

— Як звали твою матір, мою доньку? — Йонас перейшов на шепіт.

— Юрате, — відповіла також пошепки Рената.

— А твого батька?

— Римас.

— Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

— Кого ти пам’ятаєш? — продовжував шепотіти запитання дід Йонас. — Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

— Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки... І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

— Я зараз, вибач, діду! — сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді — сльози.

— Одягнися, підемо на зірки подивимося! — запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка —- в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

— Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, — дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. — Цей помер, — він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, — цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки... Я тут останній... Якщо ти поїдеш...

— Я ще не знаю, — зізналася Рената.

— Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу

1 ... 8 9 10 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шенгенська історія. Литовський роман» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шенгенська історія. Литовський роман"