Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Дякую! – обійняла Міру.

Наступним кахикнув Нет.

– То що, вгадаєш, що я приготував? – примружився він.

Я вдала, що дуже-дуже задумалась.

– Невже знову кулька снігу? А може, шматок криги? Чи ти поцупив щось моє і зараз передаруєш?..

Та коли він простягнув мені подарунок, я ахнула. Це був медальйон ручної роботи – таких не виміняєш в магів. Звичайний мотузок, але на ньому підвішена скульптурка книги, вирізьблена з кістки.

– Пів години на це витратив, так що не задирай носа, – кинув Нет.

«Пів року різьбив», – подумала я.

Одразу впали в очі численні деталі: книга наче ледь-ледь розкрита, видніються сторінки. А палітурка, наче з історій про світ за стіною: рамка, гравіювання, лінії, символи – і надзвичайно магічний знак посередині (це так в нашому розумінні). Клопітку, з душею виконану роботу він простягнув мені!

Чому ж саме книжка? Усі знали, що я мрію бути книжницею.

По правді, мало хто з мешканців Полярної пустки зберіг письменність. Міра й Атрік – серед них. Уміння читати й писати, зовсім не потрібне тут, але таке, що робить з людини людину, вони передали мені й Нету. Коли траплялась можливість, Атрік вимінював книги.

Я вгризалася в них, хапалася за кожне слово. Серед ночі могла цитувати… Казала собі, що так я знатиму той інший світ, не буду беззбройна, коли вирвусь туди.

Отже, існує три класи магів: мечники, книжники та цілителі. І хоч як язик не повертається приплітати сюди мечників… Так воно є. Всі люди в Артарі – це маги. Тільки вигнанці – не маги, значить, не люди… Еге ж.

Щодо артефактів, то це просто життєво необхідна річ. Тільки цілителі зберегли здатність пускати магію «з рук». Мечникам і книжникам для цього потрібні Великі артефакти: відповідно мечі та Книги. До «мечів» належить будь-яка холодна зброя: і кинджали, і навіть кухарський ніж. Кожному мечнику чи книжнику призначений один артефакт: він обирає свого власника сам, а власник сполучає з ним душу…

Мечник – істота пряма й зрозуміла, і тому нецікава. Усе, що він може – це розмахувати своїм ножиком та застосовувати одне-єдине закляття: воно закладене в артефакті. Хоча ні: я вперто ігнорую «рефлекси». Це коли кидаєш по мечнику вогняною кулею, а він стоїть спиною і нічого не бачить, але ухиляється за частку секунди до того, як влучить.

З цілителями ще прозаїчніше: ти отримав поранення, а вони заносять руку, засвічують її світлом – і поранення зникає. Навіть шраму не лишається. Також вони займаються варінням всякого зілля: від звичайного снодійного до настоянок, що спричиняють втрату пам’яті. Або повертають.

Зате народитися книжником… Це просто мрія. Мати собі Книгу. Не просто куций зошиток, а величезний збірник заклять. Вони бувають базові, складніші, діляться за стихіями… Я затримувала подих, коли уявляла процес чародійства.

Стоїть книжник, біля нього витає Книга… І ось він витягує руку, Книга метається і розгортається… Бах – і всю оленину засмажено!

Мрія. Чисто мрія.

І Нет вирізьбив мені книгу.

– Пів годинки… – хотів повторити він, та я заткнула його обіймами.

– Яка ж мила картина! Так і не скажеш, що чубляться цілими днями, – зронив Атрік.

Зрештою настала його черга вручати подарунок. Я завмерла з нетерпінням. Атрік протяжно видихнув і простягнув мені… два кинджали. Не такі іржаві криві ножики, що потрапляли до Полярної пустки, а щось грандіозне. Щось таке, як справжній артефакт.

Атрік вичавив усмішку.

– Я знаю, яка слава ходить за кинджалами… – почав він. – Кинджал у спину й все таке. Та, як їх використовувати, вирішуєш тільки ти. І я молюсь, щоб тобі довелось хіба нарізати ними оленину!

– Але як ти їх дістав? – видихнула я.

– Неприємна річ, – кахикнув він. – Розгрібати сніг…

– І діставати з чиїхось замерзлих пальців?

– Краще тобі не знати.

– Ніби я не знаю й так, – слабко посміхнулась я.

Я також мала знати, чиї то були пальці. Два кинджали, справжні артефакти. Хіба часто буває такий збіг? Але ні. Я не знала, я не хотіла знати.

Атрік повторив:

– І хай би ти тільки нарізала ними оленину!

Я кинулась до нього і міцно-міцно обійняла. В такі миті я відрікалася від усіх химерних мрій: віднайти в собі магію, пройти ініціацію, покинути Полярну пустку… Я відчувала, що пожертвую всім на світі, тільки б залишатися з рідними людьми.

Але Атрік казав:

– Ні. Ти в будь-якому разі покинеш це прокляте місце.