Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Гості виходять й першою справою зупиняють на мені свій погляд. Знову. Звісно можна подумати, що я надаю цьому більшого значення ніж є насправді, але не можу не помітити їх здивовані обличчя при моїй появі в сукні і туфлях, враховуючи що лише п'ятнадцять хвилин тому я сідала в автівку в джинсових шортах, тоненькому топі та римських сандалях з ремінцями. Я таки майстер перевтілень. Подумки сміюсь над собою, а сама роблю крок на зустріч чоловікам знову забуваючи, що це не моя зустріч і я мала б тихенько стояти поруч з Коваленко і чекати поки знадоблюсь йому, але повертати назад вже не варіант.

– Ви просто чарівно виглядаєте, – лестить італієць, оглядаючи мене з голови до ніг. – Дозвольте, – підставляє лікоть, щоб я взяла його під руку, а я чомусь дивлюсь на Коваленка, хоча і не знаю, чого від нього чекаю чи до дозволу, чи то відмови.

Жест італійця виглядає безневинним і відмовитись від його пропозиції, з мого боку, було б як мінімум поганим тоном. Тому я погоджуюсь і ми рушаємо до закладу, залишаючи Коваленка з помічниками десь позаду.

За смачними стравами чоловіки ведуть розмови звісно, що про бізнес. Денис Вікторович не втрачає а ні хвилини, щоб довести, що саме його компанія стане найуспішнішим та найбільшим дилером в країні, якщо ті погодяться на його умови. В коротких паузах промови Коваленко, я ледь встигаю перевести подих, перекладати його слова не потрібно, бо він говорить саме італійською, але я все одно зосереджуюсь  на інформації, що вилітає з його вуст, щоб уникнути непорозумінь через труднощі перекладу в його голові.

Словниковий запас Дениса Вікторовича дозволяє йому доволі добре складати речення, та й вимова без явного акценту не може не тішити, а якщо зважити на те, скільки специфічних слів він використовує під час розмови, то я готова йому аплодувати стоячи.

Софія дійсно добре підготувала його до цієї зустрічі і якщо пів години тому я думала, що весь день доведеться без зупину перекладати нудні діалоги, то тепер я розумію, що моя роль полягає лише в контролі, щоб раптом посеред розмови мій бос не запитав де знаходиться вбиральня або як пройти до вокзалу, що трапляється з тими, хто вчить мову по туристичному путівнику.

Дивлюсь на шалений натиск з боку Коваленка і щиро дивуюсь тому, як він гальмував на початку зустрічі, бо зараз це наче зовсім інша людина. Зосереджений та зібраний він говорить чітко та впевнено і вже зовсім не схожий на сором'язливого школяра, яким він мені здався в аеропорту.

Завзятість тимчасового боса починає втомлювати співрозмовників, і це видно по їх незацікавлених поглядах. Інформація не підкріплена картинкою та діями лише пустий дзвін, тому влучаю слушну мить, після  логічно завершеної думки чоловіка, щоб зробити паузу.  

– Можу я запропонувати вам щось випити? – запитую, без дозволу Коваленка, але одразу повертаюсь до нього, та злегка нахиляю голову. 

– Дякую, я б залюбки випив еспресо, – каже Коста, і його помічники також погоджуються. Вибачившись, вони підводять з-за столу і виходять на перекур, а сам Коста усміхаючись відповідає на дзвінок, що так вчасно намалювався. 

Кличу офіціанта, щоб зробити замовлення, а сама в той час пояснюю босу, що потрібно зробити паузу і перенести залишок його промови на той час, коли вони будуть на складах і побачать все на власні очі. Коваленко уважно дивиться на мене, а я вже жалкую, що сунула ніс не у свою справу. Знову.

– Вибачте, що влізла.

– Навпаки, дякую, що вчасно зупинили мене. Мабуть, я трохи захопився, – трохи натягнуто, але посміхається у бік чоловіків. – А ви, здається, не ту професію обрали, – додає, не пояснюючи, що саме він мав на увазі, але з більш теплою усмішкою.

Я лише посміхаюсь йому у відповідь. Це він так каже думаючи, що я перекладач, знав би він на кого я вчилась та чим планую займатись найближчим часом, у нього в голові точно б стався збій системи. Це чоловіки вчаться, щоб працювати  по професії, а дівчата здебільшого навчаються заради навчання, щоб потім робити накладні вії, а в моєму випадку танцювати. Ось такі ми непередбачувані, як гірка попка в огірку.

Коли італійці повертаються до столика, щоб посмакувати кави та налаштовуються на продовження монологу він Коваленка, кажу що найцікавіше вони самі побачать згодом і чоловіки розслабляються. Оце так придавив їх інформацією Коваленко, що вони навіть перерві на каву радіють, як малі діти. Та каві ми раділи не довго.

Вже за годину я крокувала у своїх нових туфлях по бетонній підлозі  величезного ангара, а потім по другому, і по третьому, який згодом змінили фірмовий магазин та один із будівельних гіпермаркетів де Коваленко реалізує свою продукцію. І лише в офісі при підбиванні підсумків зустрічі, темп трохи сповільнився.

– Італійці будуть спати, як немовлята після такого активного дня, – кажу, коли останні нотатки до контракту записані і чоловіки зробили довгоочікувану перерву.

– Сподіваюсь, але ж вони самі захотіли все встигнути за один день. Я і сам вже з ніг валюсь. Та попереду у них ще розважальна програма, а саме відвідування СПА центру, там і сауна, і басейн, і масаж… ну ви зрозуміли, – каже Денис Вікторович і я таки розумію, що він має на увазі під набором цих слів. – Це не занадто, як ви вважаєте? – хоча мене і дивує, що він вирішив дізнатись думку сторонньої людини, а тим паче дівчини, стосовно того, як вести справи з дорослими дядьками, але водночас і приємно, що моя думка може бути врахована. – Стосовно помічників, я не сумніваюсь, але Коста …, – він замовкає наче соромиться запропонувати їм такого роду відпочинок і це говорить лише про те, що він ще не пройшов хрещення сауною, але його бізнес стрімко розвивається й у нього ще все попереду.

– Зараз все і дізнаємось, – кажу обнадійливо босу, а потім звертаюсь до італійців, коли вони повертаються до конференц-зали. І лише після того, як кажу перші слова, знову ловлю себе на думці, що влізла поперед батька в пекло. Коваленко ж мене навіть про це не просив, він і сам спокійно міг про це запитати й мабуть, якби запрошення прозвучало з уст чоловіка, то мені зараз не було б так ніяково, наче я запрошую їх провести час разом зі мною.