Читати книгу - "Морфій"

котрому я почав грати, гасне Іґа, котру Ростанський у мене відбив чи то котру я йому віддав, не пам’ятаю, бо згасло, і гасне наш із Гелею шлюб, гаснуть дурнуваті шаблі, під якими ми проходимо, і наша перша сварка, бо я собі тих шабель не хотів, а Геля навпаки та й домовилася за моєю спиною з моїми колегами, гаснуть колеги, і гасне рис, яким нас осипають, гасне народження Юрчика, і гасне та мить, коли я вперше беру його на руки і дивлюсь на ту синю, зморщену мордочку, ніби у власне лице дивлюся, гасне нова оселя у веделівській кам’яниці, гасне з’їзд дев’ятого торік у Теребовлі, випивка і загалом полкове свято з нагоди двадцятого ювілею створення полку гасне, як же тоді було гарно, коли люди могли бути ким завгодно і ніщо не заповідало того, що надходить, і та незаповіданість також загасла, гасне мобілізація від початку місяця зі ставкою, гасне тверезість, гасне війна, гасне капітуляція, гасне окупація, гасне резигнація.

Згасло. Нічого немає, я всередині темряви, без тіла, без жодної думки, без нічого, чистий я, інертний я, нея, котрого немає, нея розчиняюся в темряві, ніби крапля дощу в океані. І нея чую, не мислячи: добре ж немені від небуття, солодко немені, тепло, м’яко, тепло є розкішною вологістю, воно оксамитове, білошкірно-матове, воно є, Саломея є, але не є, бо немене немає, мої долоні Салі на моїй власній шкірі, нея порожній усередині.

Нея.

Нея очі розплющую. Очі розплющую.

Я розплющив.

Годинник. Двадцять друга. Коротко ж це тривало. Поруч: Саля.

Мушу звідти вийти. Негайно. Незважаючи на комендантську годину. Дивлюсь на Салю, на мою ніби Салю, і вона здається мені відразливо страшною: спить, така біла, з розтуленими губами, а простір між її вустами — то огидна відкрита рана, зуби схожі на уламки кісток. Встаю, одягаюся. Коли вже біля дверей шнурую чоботи, Саля виходить зі спальні. Гола, очі бігають, наче повіки їй розітнули ножем, гола, зі скуйовдженим волоссям, навіть не пробує затулити груди чи пахвину, мене страшенно бридить вигляд її грудей, набубнявілих шкірястих складок, бородавки на тих грудях видніються голівками запалених гнійників, і бридить мене від гущавини волосся, що росте навіть зі внутрішнього боку стегон, і темна лінія, що небезпечно наближається до бридотного сплетіння пупа. Дивиться на мене, не розуміє, ще трохи в дурмані, аж раптом бачить: виходжу.

Враз кинулась на мене, ніби хижак.

— Костя, ти куди тепер підеш? — скавчала, впиваючись нігтями в мій рукав. — Куда пайдьош, Костя, куда?

Я бридився її, бридився моєї Салі, не хотів її більше бачити.

Буркнув, що йду.

— Не дозволю! Нєльзя! Не йди!

Скімлила, хапала мене, тягла за піджак, ще порве, і я не зможу, не зміг вирватись від неї, вже відчинив двері, а вона далі гола, на колінах, чіплялась за мої холоші.

— Уб’ють тебе, Костя, уб’ють! — плакала. — Не йди!

Дав їй в лице розпростертою долонею, той ляпас — і ніби сам я впав. Саломея на підлозі, мідяне волосся драматично розсипане на її плечах і на паркеті, ніби вона репетирувала те падіння, нага жінка, вдягнений чоловік, іду.

— Я кохаю тебе, Костя… — прошепотіла.

Грюкнув дверима. У коридорі з-за прочинених дверей визирає сусідка, бабисько, спрагле чужої драми, для такої сусідство моєї Саломеї краще, ніж контрамарка в театр, бо вся трагедія відбувається насправді.

— А ти чого морду висунула, стара курво? — сплюнув у неї компліментом. Зникла.

Виходжу в ніч. Христе Боже.

Христе Боже?

То так лише кажуть.

Після настання комендантської години можна стріляти без попереджень. То вони так гадають, що можуть. А хай би мене застрелили. Тільки Юрчик, тільки для Юрчика варто за життя триматися, тільки йому живим можу на щось придатися. Тільки йому. А може, навіть і йому ні.

Іду, іду, іде, не буде ховатися по руїнах, не буду, ані перебігати провулками не буду. Іду 3 Травня, повертаю на Маршалковську, головними вулицями йде. Крокую. Крокує. Варшава не моя, не моя більше Варшава, не його, Варшава подірявлена, Варшава в холоді, в болоті та в снігу з дощем, Варшава зґвалтована, Варшава могил, кінних возів та оголошень на парканах. Варшава — як моя Саломея: побита, на підлозі, Варшава лежить навзнак із гущавиною чорних завитків.

Хтось іде за мною, хтось за ним іде, знаю його, він його знає, Костик мене знає, тямить, хто я такий, не відвертається. Боїться мене побачити.

Хтось іде за мною. За Константи йде. Пізніше, пізніше відійде, завжди відходить наприкінці, завжди потім повертається, брат мій, побратим, товариш.

Біжу, біжу до Гелі, до Юрчика, чимшвидше до них, чимдалі від його Саломеї та від того, хто йде за мною, за ним, рикаючи ніби лев.

Гублю дихання, перестаю бігти, йду, знову спокійно йде.

Назустріч іде патруль. Багнети на карабінах погрожують небу, шоломи затінюють лиця, плащі. Будуть перевіряти документи, заарештують, застрелять, що зроблять?

Чую, знаю: той, що йде за мною, наближається, синхронізує крок із моїм, ніби ми собі дефілюємо, наближається, кладе мені долоню на плечі, рука на його плечах, і так ми йдемо, моя ліва — його ліва, моя права — його права, ніби в дитячій забаві, на витягнуту руку, і оточує мене тими руками, його оточує, і йдемо, йде просто на патруль, просто на них, той, котрий іде за мною, вказує, що розступаються переді мною, перед ним, стають, зупиняюся, чи відсалютують? Не салютують, просто стоять приголомшені, здивовані, минаю, йду, йде, той, котрий іде за мною, десь губиться, і я вже йду сам, а все ж ніколи не сам, самотній, але не сам.

Двері, дзвоню, чекаю сторожа, відчиняє, даю йому п’ять злотих, щось белендить, не слухаю, сходи, підіймаюсь, наші двері, стукаю, але тихо.

Геля. Дивиться на мене у вічко, ніби виколоте шпилькою. Пускає мене без слів, замикає двері, старанно, на замки, на засуви, на ланцюжки. І щойно тоді озивається.

— Ти мені поклявся. Що до кінця війни.

— Війна закінчилась, — відповідаю, трохи белькочу. — Ми програли.

— Тебе могли арештувати!

Відвертаюся, йду в кімнату.

— Розбудиш його! — протестує Геля.

Але я все одно йду, хочу його побачити, мушу його побачити, того малого, світловолосого мого в дитячому ліжечку. Є, спить, пухкі щічки, під щокою рученька, довгі вії. Побачив, почав його гладити, зараз пробудиться той маленький я.

Геля витягла мене з кімнати, завела в кухню, посадила за стіл, і так ми й сиділи за тим столом, мовчали. За хвилю знову озвалася:

— Є якісь новини про Ідзю?

— Жодних.

Яцку, Яцку, будителю мого