Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Я рахую дні в прісних кашах та склянці води, що приносить мені Рік. Не здивуюсь, якщо вони спершу насипають порцію мені, а лише потім додають сіль, щоб псам було смачніше їсти її. 
Шлунок спазмує, і просить вивернути все, що я в нього закидаю. Сьома каша за цей період. Сім днів, тиждень перебування тут і я ладна смикати волосся на голові. Його я, доречі, мию шматком смердючого мила та холодною водою з крану, горблячись над раковиною. 
Рік не дуже говіркий, проте мені приємні його візити. 
Мені просто необхідно бачити хоча б якесь людське обличчя, аби залишитися при здоровому глузді, та не вбачати в тріщинах на стінах химерні портрети з неживими очима та відкритими пустими ротами. Коли уява починає гратися зі мною таким чином, я накриваюсь з головою, скручуюсь калачиком і благаю сон прийти й подарувати мені забуття. 
Мій оптимізм і віра в те, що я жартуватиму над ситуацією, і тоді все даватиметься легше, зник вже на третій день. Я голодна, зморена, закрита під землею без сонячного світла та з обмеженою кількістю повітря. Добре, що Дюк не виконав свою обіцянку, та ще ні разу не навідався до мене. 
Я перу свої трусики, проте вони не встигають сохнути, тут занадто висока вологість та низька температура. 
— Я так хочу додому, — перші слова, які я кажу в перерві між вчорашньою кашею і сьогоднішньою. 
— Що тебе змусило цим займатися? — запитує Рік, чекаючи, поки я доїм. 
— Чим саме? — розмащую кашу по поверхні металевої тарілки. 
— Проституцією, звісно. Ти гарна дівка, невже в житті все було настільки погано? — він сплів пальці в замок і крутить великими пальцями, наче змотує котушку. 
— Ріку, та я не проститутка… — кажу це і сумніваюся в правдивості цього твердження. — Тревор став третім чоловіком, члена якого я торкалася. Так склалося, що я вирішила пуститися берега після зради колишнього. Збіг, і нічого більше, — я стисла кістляві плечі. Декілька кілограм точно зникли з мого тіла. 
— Звучить паршиво, — він вдивлявся в стіну за мною. 
— Так, я теж не в захваті, — ложкою зачерпнула залишки каші і втисла її в себе. —Передай шеф-кухарю, що це, як завжди — гидота рідкісна. 
— Обовʼязково передам, — він подарував мені таку рідкісну усмішку, та повернув голову, оглядаючи вхід в кімнату. — Якщо хочеш, — він стишився до шепоту, — Завтра зможу принести якийсь смаколик, Дюка не буде, а це він контролює твоє меню. 
— Тоді я хотіла б отримати сіль, щоб хоча б якось покращити смак цього варива, — склянка води затрусилася в руці, до очей підібрались сльози. 
Рік дістав з наплічника пляшку содової і протягнув мені. 
— Тримай, лише заховай десь. 
— Дякую. - грудка в горлі не дозволила сказати це без тремтіння. 
— Ще трішки, люба. Коли я дивлюсь на тебе, то бачу свою доньку, вона теж руда. 
Сум в його очах змінив небесно блакитний колір на темний, глибокий синій. Я взяла пляшку і притисла до грудей, думаючи про те, що так сильно не раділа навіть обручці з діамантом, з якою Щон зробив пропозицією стати його дружиною. Хороші були часи. Вже шкодую, що не вийшла з кімнати, коли вони займались сексом, та не зробила вигляд, ніби гучно гупаю вхідними дверима, аби він встиг заховати коханку. 
Робота на телебаченні стала відліком нашого неминучого розриву, я відчувала це. Коли він був у великому спорті, то ставив собі мету - займатись, аби потрапити в команду його мрії. Проте, скандал з тренером, гучне розслідування , звинувачення в допінгу, і от, він вже змінив свій курс життя. 
Спортивний репортер з нього кепський, але гонорари скандальному баскетболісту пропонувалися шалені, тому він і повівся на гроші.
— Як її звати? - запитала я. — Твою доньку.
— Бріліант. — він показав свою найширшу усмішку з усих, що я бачила. — Мій найдорожчий скарб. Їй шість. 
— Бріліант… — прошепотіла я. —Дуже гарно. 
— А тебе? Я досі не знаю твого імені, — Рік запитально підняв брову. 
— Бетані, але нехай це буде нашим секретом, — я змовницьки підморгнула. 
— Що ж, Бетані, навідаюсь завтра, о цій самій порі. 
Я лише кивнула, залишаючись сам на сам з чотирма стінами і невимовним бажанням розбігтися й врізатися головою в одну з них. 

   З тривожного сну без сновидінь мене висмикнула холодна рука, що лягла на оголене стегно. Я різко сіла, намагаючись зорієнтуватися в просторі та стишити калатання серця. 
   Дюк. 
   Він хижо посміхається і не зводить погляд з мого тіла. 
— Що ти тут робиш? — не своїм голосом запитую, намагаючись натягнути куцу ковдру на тіло. 
— Невже ти за мною не скучила, пташко? — здивовано кидає він. 
— Я кричатиму! 
— На здоровʼя, мені таке подобається. Не мав баби вже місяць, аж яйця пухнуть. А знаєш, в мене нервова робота, мушу в когось спустити, — він висмикує ковдру, відкидаючи її в іншу сторону кімнати.
— Якщо ти такий вправний коханець, як і кухар, то й не дивно, чому ніхто не хоче з тобою мати справи, — крізь зуби проціджую я. 
— Ти знаєш, я здивований, що ти це їси, не залишаючи й крихти. Навіть бродячі пси, що приходять з лісу, відмовляються брати цю кашу до рота. А хочеш приємну новину? — його рука підіймається до краю спідниці. 
— Ні, не хочу, — намагаюсь тримати голос рівно. Не вдається. 
— Остання порція була найсмачніша, правда? — білі зуби врізаються в його нижню, пухку губу. 
— Така ж огидна, як і завжди. 
— Брехня! Я туди додав дрібку своєї любові, — оскал спотворив його цілком симпатичне, але таке божевільне, обличчя. — Я кінчив тобі в тарілку і перемішав з їжею, а ти її ледь не вилизала, навіть не було що мити. 
Шлунок стиснувся, я різко нахилився до краю ліжка і вирвала все, що в ньому було. 
Сміх чоловіка вибухнув гучною хвилею. 
Я струшувалась в позивах, не маючи що віддавати назовні, проте вони так і не припинялися. Від думки, що він говорить правду мені паморочиться голова і стискається все тіло, в бажанні викинути з себе всі залишки його сперми, якщо я справді її зʼїла. 
— Так, знаю, не варто було псувати такий делікатес паршовою кашею, — він стис мою шкіру біля самих трусиків. 
— Ти хворий! — в перервах між здриганням прохрипіла я.
— Нехай. Проте, мене тішить думка, що ти ковтала моє сімʼя. Варто повторити. Мене не буде три дні, тому я хочу, щоб ти гарно запамʼятала цей смак, перш, ніж я знову продовжу готувати для тебе. 
Різким рухом він взяв мене за волосся і притягнув до себе. З можливого захисту я обрала єдиний можливий варіант — зібрала всю слину і плюнула на нього, промахуючись, адже він зрозумів мій намір, та відвернув стислу голову вбік. 
Тіло, настільки слабке, що не мало змоги чинити опір, опинилось під ним за якусь секунду. Я крикнула про допомогу, скоріше інстинктивно, аніж з надією на неї. 
Хаотичні рухи його правиці, в намаганні помацати мене, скидалися на перші недолугі спроби підлітка. 
Боротися - означає жити. 
Чи хочу я цього? Так, однозначно. 
Чи маю можливість це зробити? Не впевнена. 
Давай, Бет, ти зможеш переключитися. Думай про щось хороше, поки тканина твоїх трусиків рветься, впиваючись в чутливу шкіру. Думай про океан. Величний, лякаючий, але прекрасний. Уяви, що ти пливеш назустріч бурхливій хвилі, що вібруючи, несеться до берегу, аби загинути від зіткнення зі скелею. І ось, він вже на мені. Я напружую плечі, намагаючись підвестися на ноги, тримаючи рівновагу. Крик варто стримувати, океан не любить боягузів. Ноги трясуться, але їм під силу тримати мене на дошці. Допомагаю глибоким, рівним диханням, що завгодно, але не крик. Спокій та впевненість, лише спокій та впевненість. Він входить в мене, як я входжу під гребінь хвилі, що пірнає у глибини, розбиваючись на піну за моєю спиною. Гудіння у вухах - це від води, а серце бʼється так сильно від адреналіну, що викидається в кров. Берег близько, варто лише дозволити ногам направити себе в його бік, а не на скелю. Я зможу, я сильна, моє тіло міцне. 
Раптовий постріл розніс мою фантазію на друзки. Важке тіло Дюка впало на мене, знерухомлюючи. Не можу дихати, руки занадто слабкі, щоб скинути його з себе. Кров з голови чоловіка заливає моє чоло, потрапляючи до відкритого в німому крику рота, хочу стиснути губи, але тіло не слухається. Легені жадібно хапають повітря, коли хтось відтягує тіло, кидаючи його на підлогу. 
— Краще б ти не робив цього, Дюку, — пекельно холодним голосом промовляє Кайл. 
Я намагаюсь сплюнути всю кров, але частина вже потекла в горлянку. Підхоплюючись на ноги, часто спотикаючись, біжу до раковини, аби вимити рот. Занадто багато біологічного матеріалу цього виродка опинилося в ньому.