Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Я розраховувала їхати в багажнику, скута, звʼязана, з ганчіркою в роті, натомість все не так. 
Звісно, технічно я в багажнику, проте це великий бус і я комфортно сиджу на подушці, або це щось на неї схоже. 
І так, технічно мої руки звʼязані, але вони звʼязані спереду, а не за спиною, тому це також можна винести. 
Два охоронця запхали мене сюди і везуть у невідомому напрямку вже близько години, а може й більше. Я задрімала, тому орієнтуюсь в часі та просторі не дуже майстерно. 
Кайла тут немає, він сів в свою автівку та поїхав у зворотньому напрямку. Я чула, що мене мають доставити на якусь ферму. Чудово, сподіваюсь, що в моїй стайні буде багато мʼякої соломи, на якій я зможу спати цілодобово, аби не думати про своє становище. В мене є план, він такий: пережити цей місяць і в кінці не бути вбитою. Чудово, надійно, немов швейцарський годинник. 
Бет, невже ти і правда думаєш, що сидітимеш цілий місяць на сраці рівно? Варто обмозкувати план втечі. Упустимо той факт, що я не маю ні телефону, ні грошей, ні будь-чого, що можна використати, як зброю. Найгостріше в моєму арсеналі - зуби, ах так… і ще язик. Здається саме це допомагає людям, котрі опинилися в таких умовах. Адже так? 

Молодий серпанок місяця завис у нічому небі, погрожуючи розправою кожному, хто насмілиться в цю пору тинятися вулицею з сумнівною компанією двох здорованів. Себто, мені. Коротка спідниця і топ, на виробництво якого було витрачена занадто мало тканини, зовсім не гріють. За містом ночі холодніші, жорстокіші, але бляха, прекрасніші. 
Зірка зірвалась, спалахуючи в поцяткованому небі яскравим мерехтінням, якраз коли я подумала про себе: «Мене тут і закопають, під цими соснами». 
Бляха, чудово, тепер точно здійсниться. 
Чоловіки попереду бурчать щось, спілкуючись між собою, я слідую за ними, спотикаючись об високу траву. 
— Хлопці, може вбʼєте мене просто тут? — сказала я, зупиняючись. — Чи ми маємо долати ввесь цей шлях, дістаючись каменю для жертвоприношень? Якщо так, то я відмовляюсь, замініть мою присутність якоюсь куркою. А мене, - я провела великим пальцем по горлу від вуха до вуха. — Будь-ласка, прямо тут. Ноги далі не йдуть. 
— Я б радий, але бос наказав доставити тебе цілою та неушкодженою. Певно, сам хоче погратися, — сказав, як я розумію, Рік. Той хлопець, що «розбирався» з тілом барабанщика.
— Туди, куди ми йдемо, не веде ні одна дорога? — запитую я, продовжуючи човгати, ледь переставляючи ноги. 
— Веде, - пробурчав Дюк. 
— Тоді чому ми просто не поїхали нею? — стогну, ляскаючи себе долонею по лобі. 
— Щоб ти не запамʼятала цю саму дорогу, люба, — відказав довговʼязий, сухий та жилавий Рік. 
— Ви жартуєте? Та я їхала в клятому багажнику без вікон! Як, на вашу думку, я могла запамʼятати її? Рахуючи камінці, на які ми наїжджали? — гірко сміюсь. 
— Багато говориш, — гаркнув Дюк. 
— Мені просто смішно, бо ви гадаєте, ніби я скаут хоч куди. Чому ж тоді не боїтесь, що зараз підгляну на дереві, з якого боку росте мох, і не бігтиму на північ? — роздратування зробило мій голос високим та писклявим.  — Або ж, що я залишатиму слід з хлібних крихт, а потім мені на допомогу прилетять всі голуби округу. Чи може…
— Замовкни! — Дюк перебив мене, різко зупиняючись. Я майже врізаюсь в його спину. 
— Добре-добре. Коли я втомлена та сонна, то не можу зупинитися патякати. Прошу мене зрозуміти. 
— Ще трішки, люба. Ми майже прийшли, — повідомив Рік. 

Якщо це ферма, то я донька Скруджа МакДака. Мій дзьоб відкрився та впав до ніг, коли величезний будинок, до якого ми підійшли, виявився пунктом призначення. 
— А де корови? — запитала я, чухаючи місце від укусу якоїсь комахи. 
— Що? — питає Рік, пирхаючи сміхом. 
— Ви сказали, що це ферма, тому я очікувала побачити щось типу того. 
— Моя голова зараз розірветься від цієї дівки. - бурчить Дюк.
Минаючи головний будинок, вони ведуть мене далі, ступаючи по доріжці, підсвіченій круглими ліхтарями. Так затишно ступати до своєї вʼязниці, як мені, певно не було нікому. Попереду величезна загорожа, кінця якої не видно.  Зважаючи на цілком світлу ніч, я бачила, що вона йде далі за горизонт. Цікаво, хто тут живе? 
— Тобі сюди. - відкриваючи двері до входу в бункер каже Рік. 
— Серйозно? Ви триматимете мене під землею? 
— Ні, чорт забирай, постелимо тобі в господарській спальні! —гаркає Дюк. —Спускайся, хутко! Ми і так носимся з тобою пів ночі. 
Не бачу сенсу в протестах та впираннях, тому покірно приймаю долю, заходячи у великі двері. Шкіра покривається сиротами від низької температури. За мною звучить голос Дюка: 
— Ріку, йди спати, а я покажу нашій чарівній гості її апартаменти. 
— З задоволенням, чуваче. Мої кістки ломить не на жарт. Певно, завтра буде злива, — віддаляючись каже чоловік. 
Я не зупиняюсь, а сходи все не закінчуються і не закінчуються. Так і до ядра землі недалеко. 
Нарешті я стою рівно,  проте голова все ще йде обертом від зміни тиску. Здається, наче тут кисню вистачить на тиждень, максимум - два.  Мокрі стіни так і просять перевірити ( за умови виживання, після цієї пригоди, звісно), своє тіло на наявність грибкових інфекцій. 
— Ось, це твій новий дім, — каже Дюк, відкриваючи переді мною двері, за якими ховається невелика кімнатка з вузьким ліжком, унітазом та умивальником в кутку. 
Біля правої стіни стоїть письмовий стіл. Чудово, буду писати мемуари. А може напишу для Тревора Фінча нову пісню. Як, щодо такого тексту: 

Я сучий син, побійся Бога 
Не мусиш ти мене більш знати 
Побий мене, штрикни ножем в у ногу 
І можеш, навіть, яйця відірвати

Звучить супер, варто занотувати і продати йому, взамін на відрізаний член, за гроші таке не купити. 

— Знаєш, як би я зараз не хотів закінчити те, що ми почали в номері, я не знайду на це сил, крихітко, — загрозливо посміхається громило. 
Він невисокий, проте масивний, з чорними очима-ґудзиками. Ця безодня, при такому куцому освітленні, видається нескінченно лякаючою. 
— Сподіваюсь ти про те, як втікав, коли Кайл наступив на твій хвіст? — кажу я, хоча тіло бʼють дрижаки. 
— Ні, це про те, як я тебе ледь не трахнув. Зайду завтра. Не забудь підмитись, — він хоче провести по моїй щоці пальцем, але я смикаюсь, не даючи цьому статися. 
— Заради такого випадку я готова місяць не митися, — я оглянула кімнату, не знаходячи більше ніякої ковдри, окрім замизганого пледу, що лежить на голому матраці. — Я замерзну під цим. — вказуючи пальцем на ліжко, кажу я. 
— Чудово, якраз я тебе завтра й буду відігрівати. — шкирячи зуби чоловік нахиляється до мене і демонстративно вдихає мій запах. — Пахнеш так, наче твоя дупа завтра буде дерта. 
— Помиляєшся, це від тебе несе, — відрізаю я, і він розвертається й крокує до виходу, не кидаючи на мене погляд. 
Я залишаюсь сама. Що ж, привіт, дім, милий дім.