Читати книгу - "Наречена мого брата, Ярл Конг"

- Приємно познайомитися, я так розумію, Емілі, так? - Марат дещо виштовхує мене з роздумів та повертає на грішну землю. При чому подає руку так само як і до цього протягував своєму брату. - Моя мати розповідала про те, як Артуру безмежно пощастило знайти таку чудесну дівчину, як ти. Бачу, вона мала рацію.

- Так, я Емілі, приємно познайомитися, і щиро дякую за комплімент, - я не бачу причин ігнорувати привітання, як це робив мій наречений, тож вкладаю свою руку в руку Марата. Я думала, що він потисне її, це звичайно більше схоже на чоловіче привітання, але ж не буде він кидатися в обійми до малознайомої людини, вірно? Та брат Артура дивує, підносить мою руку до свого обличчя та цілує. При цьому я відчуваю, як збоку хтось добряче так слідкує за цим милим привітанням. Можна було б подумати, що це хтось з пасажирів даного потяга зацікавився даною картиною, але я то навчилася відчувати саме погляд мого нареченого. І ось зараз прекрасно відчуваю, що Артуру ні чорта не подобається те, що він бачить перед собою.

- Ну все, пішли, - а ось і словесне підтвердження того, що нареченому щось, чи точніше хтось не подобається. Він силою відтягує мене від Марата й не очікуючи, поки той послідує за нами, починає крокувати по тому ж маршруту, по якому ми сюди дібралися. Тільки тепер у зворотному порядку.

Дивна реакція в Артура на таку зовсім безневинну дію зі сторони свого родича. Я б ще зрозуміла, якби так вчинив хтось незнайомий, чи то людина, яку наречений практично не знав. Але чому така різка реакція на свого рідного брата? Ревнощі? До рідного брата? Реально?

- І скільки ти плануєш лікуватися в тій божевільні? - Варто нам завантажити невеличкий багаж Марата, розсістися по своїх місцях, як Артур тут же ставить запитання брату й на його губах грає вищир, коли він дивиться на дзеркало заднього виду. Саме на задньому сидінні розташувався Марат й саме йому призначений цей вискал.

- Ну, чому ж божевільня, це клініка, - хлопець хоче триматися молодцем, і в нього ніби непогано виходить, ось тільки я навіть уявити не можу, наскільки йому прикро чути такі слова з вуст свого рідного брата. Так, лудоманія це кепсько. Так, цю залежність варто лікувати. Але Артур міг би якось трохи м'якше про це запитати? Навіщо давити на болючу мозоль? Навпаки варто б підтримати Марата, хоча б морально допомогти.

- Хай буде клініка, то скільки? - Наречений промовив це так, ніби виправдання Марата, а саме як виправдання це звучало, йому до лампочки. Він вважає те приміщення божевільною, і його ніхто в протилежному не переконає.

- Два місця, курс розрахований на два місяці.

- Два місяці? І де ж ти знайшов стільки грошей, щоб два місяці нічого не робити, а натомість лежати як овоч та пити цілющу водичку?

Чому ставить питання Артур, а соромно мені? Чому відповідати на цю чортівню має Марат, а соромно знову ж таки мені? Це у них зазвичай завжди так будується діалог, чи сьогодні якісь особливі моменти в їхньому спілкуванні?

- Я віддавав матері певну суму коштів кожного місяця зі свого бізнесу, ось і назбиралося.

Зі свого бізнесу... Отже, Марат заробляв не копійки. Чому тоді Артур так зверхньо питає звідкіля у брата знайшлися гроші?

- Не соромно канючити у старої матері гроші? - Наречений надалі не здається, далі шпетить родича так, як би мені здається навіть це не зробив до свого найгіршого ворога.

- Артур, давай висади мене десь тут неподалік, я сам доберуся до клініки, - цю фразу промовила б кожна адекватна людина на місці Марата, кожна людина, яка хоч трішки себе поважає, адже в цьому автомобілі змішують її з лайном. Кому б це сподобалося? Вірно, нікому, тож я можу зрозуміти прохання Марата десь тут вийти й своїм шляхом дібратися до місця призначення.

- Сиди! Я матері пообіцяв, що довезу тебе куди треба!

Після цього, на щастя, Артур втихомирився й полишив спробу загнати брата нижче плінтуса, а той засів позаду й навіть таке враження зайвий раз не дихав, щоб не привернути до себе уваги згвинченого родича.

- Дякую, що підвезли, - на диво, Марат навіть в кінці подякував нам за цю невеличку подорож, хоча я б плюнула на асфальт на його місці від такого "приємного" сервісу. - Ще раз було дуже приємно познайомитися, Емілі. Надіюся, ще колись перетнемося.

- Так ось же невдовзі буде наше весілля, так що...

- Гаразд, нам вже час їхати, - Артур не дає мені домовити, перебиває на половині речення, - берися за голову й не твори дурні. Якщо на себе наплювати, то хоча б про матір подумай!

Ця настанова була адресована Марату, а після наречений поволік мене від свого брата. Який залишився стояти й дивитися нам у слід, явно не усвідомлюючи такої бурхливої й нахабної поведінки свого родича.

- Чому ти не дав мені запросити Марата на наше з тобою весілля? - Я не могла цього второпати, тож тільки Артур рушив від цієї клініки, де мав пройти лікування його брат, так відразу ж поставила дане питання.

- Тому що йому там не місце!

Впевнено і твердо заявив наречений, таким чином, що це не могло бути оскаржене, але я все ж не змогла стриматися й на свій страх та ризик продовжила...