Читати книгу - "Хід королем"

— Неправда.

Але в цьому протесті не було справжньої пристрасті, як і не було більше пристрасті в їхньому шлюбі. Вона завжди знала, що вони сексуально несумісні: здавалося, він готовий фізично віддаватися роботі, хоча спочатку Фіона була задоволена соціальним статусом, якого набула в Палаці. Але недовго. Щиро кажучи, вона не була навіть певна, хто батько її другої дитини, а якщо в чоловіка і виникали сумніви, то це питання, мабуть, його не хвилювало. Він виконав свій обов'язок, як він висловився одного разу, і досить. Навіть зараз, коли вона з презирством поставилася до нього як до рогоносця, вона не могла змусити його завдати удару у відповідь. Має ж у нього десь ховатися праведний гнів, чи це не входить до його благословенного кодексу честі? Але він здавався таким порожнім! Їхній шлюб був таким собі лабіринтом, у якому вони двоє сновигали, живучи непов'язаними життями, зустрічаючись тільки мимохідь, щоб за мить розбігтися в різні кінці. А тепер Фіона вже мчала до виходу.

— Фіоно, чи не можемо ми...

— Ні, Девіде. Ми не можемо.

Почав видзвонювати телефон у своїй наполегливій, невідпорній манері, закликаючи Девіда виконати свій обов'язок, завдання, якому він присвятив життя і на олтар якого тепер йому пропонувалося віддати і свій шлюб. «У нас були чудові часи»,— хотілося сказати Девіду, але йому пригадувався лише час, який був добрим, а не чудовим, і то давно. Дружина завжди стояла в нього на другому місці — підсвідомо, але тепер, якщо вони вирішили говорити начистоту, це слід визнати. Він подивився на Фіону сльозавими очима, в яких читалася скорбота, які благали вибачення, в яких не було злості. Але не було і страху. Шлюб був наче велика кітвиця в бурхливих емоційних морях, яка утримувала корабель від буремних вітрів, від необачності й нерозважності. Шлюб. Він тримався саме тому, що був формою без змісту, наче повторювані наспіви псалмів, які Девіду нав'язували у кляті шкільні роки в Емплфорті. Шлюб був тягарем, але тягарем необхідним, розривкою, перемиканням. Самозреченням, але і самозахистом. І тепер ланцюги кітвиці перерубуються.

Фіона нерухомо сиділа за столом, заваленим тостами, яєчною шкаралупою і тонкостінною порцеляною, серед побутових останків і окрушин, які являли собою загальний підсумок їхнього спільного життя. Телефон досі невідступно дзвонив. Без подальших слів Девід підвівся, щоб відповісти.

Розділ четвертий

Запах перемоги засліплює багатьох чоловіків. Але гру не завершено, доки багнет не встромили й не провернули.

— Заходь, Тіме, і зачини двері.

Уркгарт сидів у залі засідань Кабінету сам-один, якщо не рахувати новоприбулого, займаючи єдиний стілець біля столу, що формою нагадував труну. Перед Уркгартом були проста шкіряна тека і телефон. Більше на столі нічого не було.

— Не вельми розкішно, еге ж? Але мені починає подобатися,— хмикнув Уркгарт.

Тім Стемпер озирнувся, з подивом побачивши, що більше нікого в кімнаті немає. Він був — тобто був ще півгодини тому, доки Уркгарт не змінив посаду головного парламентського організатора на роль прем'єр-міністра,— його вірним заступником. Роль головного організатора таємна, а його заступника — невидима, але разом вони об'єднані в неймовірно впливову силу, оскільки офіс організатора — місце, з якого підтримується дисципліна в парламентській партії завдяки продуманому поєднанню командного духу, викручування рук і неприхованого бандитизму. У Стемпера була ідеальна для роботи зовнішність: худе, вузьке обличчя, гостроносе, з темними очима, невимовно яскравими, що надавало йому схожості з тхором і здатності нишпорити в темних закутках приватного життя колег, щоб витягувати на білий світ їхні особисті й політичні слабкості. Ця робота використовувала вразливість: захищати свої слабкі місця, тиснучи на чужі. Колишній агент з нерухомості в Ессексі, на п'ятнадцять років молодший за Уркгарта, Тім давно був його протеже: це було тяжінням протилежностей. Уркгарт був складною натурою: елегантний, освічений, глянсований; у Стемпера не було жодної з цих рис, а костюми він носив з британських крамниць готового вбрання. Але те, що їх об'єднувало, мабуть, було важливішим — амбіції, розуміння влади й зарозумілість, яка для одного була інтелектуальною, а для другого — інстинктивною. Комбінація виявилася надзвичайно ефективною для просування Уркгарта до крісла прем'єр-міністра. Тепер прийшла черга Стемпера, що було негласною обіцянкою молодшому товаришу. Й ось він прийшов отримати свою частку.

— Прем'єр-міністре,— Тім зробив театрально-поштивий уклін.— Прем'єр-міністре,— на різні лади повторював Стемпер, ніби на торгах. За його фамільярною, майже афектованою манерою вгадувалася криця, і двоє колег не втримали сміху, що поєднував і глузливість, і змову, наче у двох грабіжників після вдалої ночі. Стемпер завбачливо припинив сміятися першим, щоб не переплюнути прем'єр-міністра. Вони багато пережили разом за останні місяці, але йому було відомо, що прем'єр-міністри мають звичку віддалятися від своїх колег, навіть від своїх змовників, і Уркгарт сміявся недовго.

— Тіме, я хотів би побачити тебе зовсім à deux [3].

— Імовірно, це означає, що я дістану на горіхи. Що я накоїв?

Тон Стемпера був легковажний, але Уркгарт помітив тривожні зморшки в кутиках рота, і збагнув, що йому приємно від дискомфорту колеги.

— Сідай, Тіме. Навпроти.

Стемпер опустився на стілець і подивився на свого старого друга. Побачене підтвердило, наскільки змінилися їхні стосунки. Уркгарт сидів під великим олійним портретом Роберта Волпола, першого і, ймовірно, найвеличнішого прем'єр-міністра нових часів, який два століття вже спостерігав у цій залі могутніх і брехливих, нещасних і жалюгідно-слабких. Уркгарт був його наступником, колегою-можновладцем, помазаним монархом і вже призначеним на посаду. Одним дзвінком з телефону на цьому столі можна вирішувати долі державних діячів і починати війни. Це була влада, не розділена більше ні з ким у державі; справді, Уркгарт більше не був просто людиною, але, добре це чи погано, став частиною історії. Вартий він буде в цій