Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

Варто порівняти ставлення до хвороби Лесі Українки й Михайла Павлика, щоб зрозуміти стиль, умовно кажучи, «професіонала» від недуги й «любителя». Листи Павлика до неї переповнені наріканнями на болі, хвороби, слабості та безгрошів’я. «Дядько Ваш посвідчить Вам, що я серйозно хорий і повинен лічитися і жити добре, коли не хочу здохнути або зійти з ума перед часом, — а тут мені стає ледве на те, щоби не вмерти з голоду, бо тут усе дороге»; «здоров’я моє взагалі плачевне — тільки вряди-годи ліпше, серед гарних душевних зворушень — та якраз після того у мене найбільша й реакція — тим що нема способу дійти до здоров’я фізичного і морального. Отак і товчусь на сім світі і не раз бажаю “со миром почити” <…>»; «страшенне діло я оце беру на себе, при моїй повній фізичній безсильності, — та чи не однаково вмирати?», — постійно жаліється він Лесі [60, с. 70, 76, 84]. Це фантазування про хворобу різко контрастує з її стриманістю: «Тим часом, поки я слаба, то Ви будьте здорові!» — відписує вона йому, недавно перехворівши на тиф [94, с. 151]. «А що вже мені такий стан речей обрид! По моєму так: або жити, або вже вмирати, аби тілько не тремтіти та не скніти отак ціле життя. Даремне Ви думаєте, що мені тільки й журби, тільки й думки, що моє здоровья, чі то пак слабість, — як би було так, то ще б жадної біди не було, не було б про що й говорити», — зізнається іншого разу [94, с. 151]. А звірившись, що ще одну біду має: починає боліти друга нога, — вона застерігає, що тримає це у великому секреті, «бо то нічого не допоможе, як хтось там буде надо мною розпадатись, але мені се дуже тяжить на душі. Як писатимете дядькові, то сього не кажіть, бо я не хочу» [94, с. 160].

Почувши, однак, від Павлика про смертельну недугу Драгоманова, вона в розпачі готова віддати за нього навіть два своїх життя, коли б їх мала. Леся Українка в «хаосі жалю» зізнається, що, навіть хворіючи на тиф, була в десять разів спокійнішою, думаючи про власну смерть, аніж тепер. Зрештою, вона виношує намір поїхати до дядька, допомогти, як тільки можна. У листах вона просить Драгоманова не забувати, що готова завжди «служити Вам своєю роботою, чи то в перекладах, чи то в оригінальних творах»; що було б дуже мило, якби могла б бути «Вам у чому небудь справжньою помічницею» [94, с. 181]; зізнається: «Біг-ме, не знаю, де я більше живу, — чі в Колодяжному, чі в Софії?..» [94, с. 168]. При цьому згадує легенди, де людина може прийняти на себе чужу біду й слабість, та шкодує, що «се можливо тільки в казці!» [94, с. 168].

У жовтні 1893 року Леся Українка переїздить до Києва, де мешкає разом із сестрою Ольгою та допомагає їй у навчанні. Так розпочинається період її самостійного міського життя. Сестри мешкають на розі Стрілецької та Підвальної вулиць, і їхня оселя перетворюється на «привітний куточок», де часто збираються друзі на розмови та зустрічі. Як згадувала їхня подруга, Людмила Старицька-Черняхівська, «…коли я тільки підіймалась по дерев’яних східцях до сеї господи, — мене вже охоплювало радістне почуттє: панували там — література, праця, дружба і молодість…» [82, с. 19].

Однак самостійне й динамічне міське життя вимагає доброго здоров’я й сил. Перебування в Києві не йде на користь здоров’ю, і Леся Українка змушена звернутися до лікаря зі скаргами на слабкість. Той ставить діагноз «малокровіє і большая нервность». На це значною мірою вплинуло київське життя, позаяк дівчина змушена багато ходити, вона бере уроки англійської та малювання, недоїдає та недосипає, адже, як зізнається, у Києві люди переважно звикли жити вночі як удень, а ще активно зустрічається з друзями. Одним словом, намагається жити як молода, спрагла життя й спілкування людина.

Трохи пізніше вона називатиме Київ «проклятою ямою» і говоритиме про якийсь психоз міста: «Ах, що се за проклята яма сей город і чого нас туди тягне? се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь — я розумію, але летіти самохіть в “пашенну яму” — се щось непевне. А все таки, а все таки… <…>» [94, с. 407]. Леся Українка порівнюватиме себе з «живими типами Достоєвського» та говоритиме про невроз і страждання, які породжує життя в місті. А лікар Дерижанов, з яким вона близько подружилася, лікуючись у Ялті, твердитиме, що хоч літературна робота і «псує нерви, та не настілько як шарваркове життя в великому місті» [95, с. 29].

Було б, однак, перебільшенням говорити, що Леся Українка не любить міста. Щоразу, потрапляючи до, скажімо, Києва, Відня чи Берліна, вона із задоволенням поринає у вир міського життя: відвідує музеї, театри, зустрічається з друзями, включається в політичні й культурні дискусії. Так стається, що з європейським містом вона знайомиться завдяки операціям, і загалом міське життя виступає для неї паралельним світом, що існує поряд із перебуванням на курорті. Скажімо, потрапивши до Відня 1891 року, приглядається уважно до міського ладу, багато пише рідним і знайомим про життя в цій європейській столиці, ділиться враженнями про свої відчуття в одному з центрів модерної європейської культури. «Ми живемо в старій дуже гарній частині міста, недал[ек]о від нас починається Burg (царські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (Ратуша) Parliament, все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люде успіли стілько всього понаставляти!» [94, с. 117]. «Та вже такого роскішного міста як Відень може і в світі нема», а була б здорова, «то тілько б і робила, що по Відні роздивлялась», — зізнається братові Михайлу [94, с. 118].

А вісім років по тому, очікуючи на операцію в Німеччині, вона ділиться враженнями про Берлін, зрозуміло, порівнюючи його з Києвом і Віднем: «Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого» [95, с. 99]. Лесю Українку цікавить обшир міста. Властиво, вона говорить про три міські простори Берліна — «підземний,