Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Він не жалів мене й не гнав. Просто вийшов. А повернувся через десять хвилин із величезною солодкою маковою булочкою та чаєм. Сказав піти вмитися, а потім з'їсти та випити все, що він приніс, а потім спокійно розповісти своє нещастя. Після його вчинку я не змогла його ослухатись. Хотілось бути чемною дівчинкою. Тому все зробила, як він велів.

Щоправда, я думала вислухавши він мене пожаліє. Натомість — він читав мене лекцію про несправедливий світ і злих людей, які роблять нас сильнішими... І тільки у наступному навчальному році покарав Піддубного за жорстокість, коли з'явилась можливість вести уроки у нас.

Той день, його увага та макова начинка — й визначили моє майбутнє. Алхімік став чоловіком із моїх мрій. І хоч я не стала його улюбленицею серед учнів, проте я тягнулася до нього, завжди вважала кращим із кращих. Хоча ні, брешу — інколи він ставився до мене краще, ніж до будь-кого. Якщо я останньою покидала клас, або ж першою приходила у ще порожній, то він давав мені цукерки, печиво та, навіть, фрукти, такі, як яблука, банани, персики. Той факт, що він мав завжди для мене гостинець — тішили мене, адже це був знак, що хімік про мене пам'ятає, думає, а те, що це відбувалося без сторонніх очей — зовсім не турбувало. І це зробило образ вчителя для мене ідеальним, найкращим із чоловіків. Можливо, тому що ліпших за нього я не знала, а можливо, тому що досконаліших за нього й не було...

А я й справді шукала. Хотіла знайти кращого, коли втікала із Харкова у дев'ятому класі подалі від нього та неслави. Він розтлумачив мої почуття, як незначні емоції з тимчасовим ефектом. Він зробив мені боляче, коли казав, що я ще сотню разів закохаюся.

Я справді намагалася. Я хотіла закохатися. Двічі розпочинала стосунки із хлопцями, які були гідними кандидатами без шкідливих звичок і навіть із власним житлом. Проте від останнього я з'їхала два місяці тому, повернувшись жити до мами, просто через те, що нічого не відчувала до свого співмешканця, який був, у цілому, чуйним хлопцем. Але його увага мені здавалась тортурами. Та й він ніколи не мав для мене цукерок, а просто, якщо що — давав гроші... Ніби гроші вирішують усе...

Коли розбились пивні кухлі й світлий напій з пінкою вилився на мого шкільного кумира — я зрозуміла, що в мене нічого не вийшло. Я не змогла закохатись ще бодай раз. Я не знайшла чоловіка, кращого за свого Алхіміка. Всі спроби були марними та вимушеними.

...Він навіть скаржиться на незграбність вічливо. Хіба це не ідеальний чоловік?

І я навіть не знаю, за які гарні вчинки я заслужила ще раз побачити його у своєму житті? Ще й так близько у такому не офіційнойному форматі...

Невже й справді вже скоро наша зустріч? Ясна річ, лише задля передачі одягу для прання, проте... Все ж таки — життя мені подарувало ще трохи часу біля нього. Це втрутилась доля і ніщо інше.

Оскільки не хочу втратити цей шанс, та й не люблю бути непунктуальною — намагаюся якомога скоріше та тихіше покинути квартиру. Дядько з тіткою поїхали від нас ще кілька годин тому до своїх кумів, а мама лягла відпочити. Тому намагатися її не будити — вона стала дратівливою останнім часом.

І ось, ще коли до шостої години залишається сім хвилин — я уже стою на місці. Краще зачекаю його, ніж він не схоче мене чекати й піде. Я ж буду стояти, скільки треба.

Щоправда, я не знаю, як бути з передчуттям? І як втихомирити серце? Воно зараз проб'є діру у моїй грудній клітині!