Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Я спізнився?

— Ні! Саме вчасно, — бентежно усміхаюся при його наближені.

Він прийшов! Ще й у такому буденному одязі. Чорна футболка й джинсові бріджі. Ніколи не бачила його таким і не думала, що він у якихось речах крім білої сорочки може бути ще вродливішим.. Ну й, чого гріха таїти, ще сексуальнішим. Все-таки, мені вже не п'ятнадцять і я можу про це подумати.

— Я рад. Ти не довго чекала? — не показуючи радості, промовляє, забувши про формальності та зупинившись близько від мене.

— Ні. Буквально щойно прийшла, — змовчую про те, що насправді ж хвилин, як п'ятнадцять, але вони промайнули в такому неспокійному очікуванні, що здалися двадцятьма секундами.

— Тоді пропоную, як і обіцяв, випити чогось неспиртного. Як на це дивишся? — пропонує, розираючись на всі боки. Вірогідно думає, де піти чи присісти.

— А я спиртне й не вживаю. Тому тільки "за". Люблю напої без краплі алкоголю.

— Ага, ага. І тому купувала вранці білу воду, — повторює чоловік свій вранішній наїзд, роблячи своєю невірою мені боляче.

— Купувала, але не для себе... Для сусіда. В якості бонусу. Щоб швидше полагодив кран, який протік, — брешу, аби тільки бути ХОРОШОЮ дівчинкою в його очах. — Майстрів недогукаєшся, тож у самотньої дівчині немає вибору, крім звернення про допомогу до сусіда пенсійного віку. Не хотілось би втопитися у власній квартирі.

Оскільки по виразу його обличчя, яке майже завжди зберігає спокій, нічого не зрозуміти, то доводиться зазирати в очі. Чи повірив?

— Сподіваюся, проблема вже вирішена й ми матимемо змогу випити каву без поспіху?

Здається, що так — вірить.

— Все вже гаразд, — щаслива не від відсутності проблем із сантехнікою, а від того, що він поруч зі мною — замріяно відказую.

— Ну то ходімо пити каву. Але не тут. Тут її не вміють готувати.

— То от чому ви вранці були вимушені замовити не каву, а пиво?.. Ой... — пожартувала, але пізно збагнула, що це вийшло негарно... Дідько, він зараз кине в мене пакет, із яким прийшов, вочевидь, принісши свій забруднений пивом одяг! Чому я не вкусила себе вчасно за язик?

— Що ж — нічия. Я теж ніс пиво не собі, а знайомим. Випадковий збіг? Не думаю, — нібито й він говорить жартома, проте вирахувати це за його врівноваженим голосом складно.

– А що тоді? Доля? — вирішую, підтримати розмову, кажучи абищиці.

— Ніяк ні. Я в долю не вірю... Але вірю, що за рогом одна із найкращих кавомашин у місті. Тож не стій — пішли, — підштовхує мене легенько за талію, торкнувшись кінчиками пальців.

Я не розумію, чому саме такий жест він обрав, але його дотик обпік мене навіть через тканину трикотажної сукні.

— А ви кавоман, як я розумію? Всі кав'ярні міста оббігали? — на свій страх отримати грубу або суху відповідь, цікавлюся, шаріючись і боячись, що утвориться незручна мовчанка.

— По-перше: у певній мірі так. Щоправда, далеко не всі кав'ярні міста обійшов, але все ж пристойні місця знаю. А по-друге: чому звертаєшся на "ви"? Я настільки старим виглядаю?

Розгублююся, бо й справді розумію, що за звичкою з ним спілкуюся, як і раніше. Все-таки його статус вчителя ніколи не дозволяв мені звертатися до нього інакше. Але тепер, оскільки я, більш-менш, впевненна, що він мене не впізнає — можливо, можна щось і поміняти?

— Я думала, що ми недостатньо знайомі для цього, — знаходжу, що відповісти.

— А радше — ми взагалі ще не знайомі. Мстислав, — зупиняється різко й простягає мені свою руку Алхімік. Це дає мені більше впевненності у твердженні, що я дійсно змінилася за ці десять років. І це добре. Він не має згадати мене.

Наше теперішнє знайомство мене тішить. Я тягну й свою руку назустріч.

— Яс... — починаю промовляти своє ім'я, але затинаюся, усвідомивши, що моє ім'я не дуже розповсюджене, тож згадка про нього може викликати у нього якісь спогади абищо... Якщо він мене взагалі не забув... Щось не продумала я все... — Я С-с...

Мстислав робить вигляд, що не помічає мій ступор декількох секунд. Натомість ловить мою руку у свою та... підносить до вуст, щоб поцілувати протилежний бік долоні, легенько нагнувшись.

Таке вітання спантеличує до глибину душі. Це взагалі законно бути таким ідеальним? Він й справді втік із минулих сторіччь. Зате це дає мені фору. Чом й не причина мого затинання?

— С-саша. Я Саша, — натягуючи усмішку, за якою сховався страх викриття, згадую перше ліпше ім'я, а саме своєї дядини.

— Приємно познайомитись, Сашо. Я тебе загнав у фарбу? — нарешті усміхається він кутиками вуст і відпускає мою руку, тому ми знову відновлюємо наш рух.

— Трохи. Такі манери у наші дні рідкість.

— Як і рідкість люди, котрі вміють визнавати свої помилки та пропонують їх застірати, — чи то хвалить, чи соромить мене. Чи то я втрачаю голову від щастя? Вона аж крутиться, вертиться!

Пустивши нервовий смішок, все ж намагаюся заспокоїти свої гормони, які згідно науці Мстислава й викликають ці емоції хвилювання. Іншого вибору й не маю.

— Вважаю це справедливо.

— А я вважаю рідкістю.

— А я вважаю рідкістю чоловіків, котрі цілують дівчатам руку при зустрічі.

— А я дівчат, які "викають" при неформальних обставинах.

— Не подобається?

— Набридло до нудоти. Чую таке щодня, бо працюю вчителем, — зізнається Мстислав.

Його уточнення щодо професії точно вже стверджує, що він не пам'ятає мене й знайомиться зі мною наче вперше. І мене це влаштовує. Гратиму роль до кінця, скільки б це часу не зайняло.

— Ти вчитель? Отакої! То от чому такий правильний. А який предмет викладаєш? — вдаю подив, граючи на емоціях. Благо, посилене хвилювання це дозволяє. Щоправда, руки почали дещо тремтіти... Це все через його поцілунок у руку!

— Я вчитель хімії.

— Ого! Жахлива наука. Ніколи не любила хімію у школі, — імпровізую, як тільки можу, знову нервово засміявшись.

— То просто хімію читав не я, тому ти й не любила, — з очевидною гордістю заявляє пан Алхімік.

Цієї митті мене розперає зсередини, але вже не відчуття боязкості або сорому.