Читати книгу - "Виклик, Агне Ашкелянець"

— Отже, всього нас вісімнадцять? — Каста демонстративно відвернулась. — Чудово. Вісім хлопців, із ними буде Гроза. Наш м’яч, ми викидаємо.

І закипів баскетбол. Пустота викинула м’яч, дала пас Півночі. Північ помчала до кільця, а коли зіткнулась із захистом, що складався з Морока (Ділана Паркера) і Шока (Бена Фореста), дала пас Містиці. Містика погралась із м’ячем, приманила хлопців до себе. Затим спритно дала пас Агресії. Агресія кинула в кільце й забила мʼяч. Дівчата радісно закричали. Тепер мʼяч викидав Шок. Він дав пас Ризику, сам підбіг ближче до кільця дівчат. Ризик помітив в натовпі Дара й кинув йому. Неочікувано вверх підстрибнула Містика та зловила цей м’яч, ледь не впавши на асфальт. Тоді вона повела м’яч до кільця хлопців. Шок кинувся навперейми.

— Красиво спіймала! — шепотів він, накриваючи дівчину. — Давно так умієш?

— З цієї хвилини.

— Зрозумів. А мило тут у вас.

— Спасибі. Може, відійдеш? На пів метра приблизно.

— Ні, але можу підійти.

Тут з’явився Морок. Брюнет вихопив м’яч із рук Містики та наполегливо повів його до протилежного кільця. Дівчата кричали та накривали з усіх сторін. Морок впевнено пройшов оборону та забив гол.

Цього вечора гра закінчилась перемогою хлопців. Містика почувала себе паршиво. Ще ніколи вона не програвала у баскетбол хлопцям. Тим більше, у своєму Братстві. Аж поки не зустріла Морока. Цей зеленоокий брюнет полонив її ще в понеділок на шкільному стадіоні. А тепер опинився так близько…

«Так, він добре грає в баскетбол», — зітхнула Містика.

Упродовж гри вона намагалась стежити за новачком. Його рухи, сильні як у тигра, тверді ноги й міцні руки… Він вів м’яч, ніби танцював танець. Погойдував бедрами і дивився на неї цими очима... Так, саме поруч з таким хлопцем мріяла засинати й прокидатись Містика. Решта кавалерів відразу зблякли в її уяві.

— Містико, я хочу поговорити з тобою. — наблизилась Каста.

Містика сиділа біля воріт, окремо від усіх.

— Я тебе слухаю.

— Поки тебе не було, приходив Марк Андерсон.

— І що?

— Він… в цілому, він поставив такі умови: або ти з ним проведеш вихідні, або ми вилетимо звідси.

— І що? — гнівно запитала Містика. Вона вже здогадалась, чого хоче Каста

— Містико, ти… ти повинна з ним провести ці вихідні.

— От ще чого! — скрикнула Містика так, що всі оглянулись. — Нічого я нікому не повинна!

— Але він відніме в нас майданчик!

— Це вже не мої проблеми! Ти тут головна, Каста, ти і вирішуй! А мене облиш!

— Я вже вирішила! Ти проведеш з ним ці дурацькі вихідні, інакше я тебе викину з Братства! — закричала Каста.

Присутні замовкли і тепер уважно стежили за тим, що відбувалось поміж дівчатами.

— Я не дам тобі такого задоволення, Лізі Левіс!

— Не називай мене так, я — Каста!

— Якщо ти сподівалась, що керувати Братством — це грати в баскетбол, поки я займаюся брудними справами, то помилилась! Я йду!

Містика злісно подивилась Касті в очі — й справді пішла до виходу. Члени Братства стояли позаду, як укопані. Каста повернулась до них:

— Давайте в карти.

***

«От ще чого! — думала Містика. — Це не мої проблеми! Братство вибрало її, значить, вона має розбиратися! Я, як дурепа, бігала по всіх тусовках Бекстріт, пропонувала відвідати нас у середу, домовлялась з Барбарою Полонські — а вони обрали не мене! Так що тепер, за рахунок себе проблеми Братства вирішувати? Ну ні! Пішов цей Андерсон у баню! І Каста теж!»

Ледь Містика завернула за ріг, як побачила жахливу картину.

На асфальті лежала жінка, а на ній сидів чоловік та наносив удари довгим ножем в шию.

Навколо була кров.

Багато крові.

Раптом чоловік розвернувся та побачив Містику.

«Бігти!» — блиснуло в неї у голові.

Дівчина кинулась в бік. Оглянувшись, вона переконалась, що вбивця рухався слідом. Побачила, як сяяв в його руці кривавий ніж.

Містика пришвидшила темп і завернула на Лайф Авеню, почала петляти вузькими вулицями. Через деякий час зрозуміла, що вбивця загубив її, та зупинилась. Віддихавшись, зʼясувала, що заблукала.

«Телефон! — подумала Містика — й не дарма: кишені джинс виявились порожніми. — Що за дурня?! Не може бути, що він зник! Я не могла його загубити! О, ні!»

Саме в цей час на вулиці зʼявились двоє дівчат підліткового віку. Обличчя їхні були дивовижно однаковими, тим часом як волосся відрізнялись. Одна з них носила короткі помаранчеві пасма, інша — яскраво-червоні, які прикривали лопатки. Дівчата побачили незнайомку, що безпомічно сиділа на асфальті, і підійшли.

— Перепрошую, з вами все гаразд? — запитала червоноволоса.

— Як добре, що я вас зустріла! — підірвалась Містика. — Ви не підкажете, де найближчий відділок поліції? Щойно на моїх очах скоїли вбивство.