Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

–Це мій батько передавав твоєму? – мої брови вигнулися в щирому здивуванні. Цікаво, що ж батько замислив і чому нічого не відмінив… Питань було багато.

–Так. Я навіть до кінця не впевнений був чи йти мені сьогодні до Вашого дому.

В його словах вловила правду, проте до кінця відвертою бути не варто.

–Я й не хочу зараз, щоб мою долю вирішували за мене. А хіба ти хочеш? – я намацала у ньому крихке місце. Він до цього був не готовий, дивився на мене вичікувально, наче чекав від мене наступних дій. Його погляд став замислений, Константин наче в голові прокручував комбінації гри…

Між нами почала розростатися пауза, яка почала нас віддаляти. Мені було ніяково, проте саме час задуматися, а чого я хочу насправді?

Я потягнулася за поцілунком. Слова лише заважають. Як важко жити в ідилії правильних слів, де немає місця почуттям. Як складно робити вибір і приймати рішення, коли надто багато приховано від твоїх очей…

Наш поцілунок був вивчаючим, глибоким, тривалим. Ми насолоджувалися безмовним спілкуванням, наші руки дарували тепло, обійми та ніжність. Хотілося розчинитися в цьому блаженстві і більше не продовжувати розмов.

–Ані, скажи, ти згодна на пропозицію заручин? – його мучила невідомість, як і мене. Проте я не готова була озвучити насправді свої наміри.

–Час покаже…

–Ти готова спробувати? – не вгавав Константин.

–Так…

Візуалізція:
Константин